Розділ «Сліди і канталупа»

Зрештою Сара заснула. Марсі лежала без сну між двох доньок, дивилася в стелю і думала про Ґрейс, яка розверталася до вікна в нічному видінні — такому реальному, наче наяву.

І соломинки замість очей.

Невдовзі після третьої ночі (приблизно в ту годину, коли Фред Пітерсон узяв у праву руку приступочку з вітальні, перекинув через ліве плече зашморг і поплентався на задвірок), Джинетт Андерсон прокинулася через переповнений сечовий міхур. Інша половина ліжка виявилася порожньою. Справивши малу нужду, вона спустилася на перший поверх і побачила там Ралфа, який сидів у своєму великому кріслі «Папа Беар» [126] і витріщався в порожній екран телевізора. Вона окинула його пильним жіночим оком і зазначила, що після того, як знайшли тіло Френка Пітерсона, він дуже схуд.

Джинні ніжно поклала йому руку на плече. Ралф, не озираючись, промовив:

— Мені не дають спокою слова Білла Семюелза.

— Які саме?

— У тому то й річ, що не знаю. Як то буває — щось крутиться на язиці, а сказати не сила.

— Про того хлопчика, який викрав фургон?

Ралф переказав їй свою розмову із Семюелзом, коли вони вже лежали в ліжку й готувались вимикати в спальні світло. Переказав не через те, що ця історія відігравала визначну роль в їхній кримінальній справі, а через те, що довга подорож дванадцятирічного хлопця від Нью-Йорка до Ель-Пасо на цілій низці викрадених автівок здавалася доволі неймовірною. Не аж такою неймовірною, щоб про неї написали в журналі «Доля», проте небуденною. «Ото він, певно, ненавидів свого вітчима», — сказала Джинні перед тим, як клацнути вимикачем.

— Мабуть, і справді про того хлопчика, — сказав тепер Ралф. — А ще в тому фургоні знайшли клаптик паперу. Я хотів дістати трохи більше інформації, та якось закрутився в тому гармидері й забув. Не пригадую, щоб я тобі про це розповідав.

Вона всміхнулась і скуйовдила йому волосся, що (як і тіло під піжамою) здавалося тоншим, ніж навесні.

— Та, власне, розповідав. Казав, що той клаптик може бути уривком якогось меню «на винос».

— Я певен, що знайду його в речдоках.

— І це ти мені теж казав, серденько.

— Мабуть, піду завтра до відділка й зазирну в сховище. Сподіваюся, це допоможе зрозуміти, що такого сказав мені Білл.

— Гарна думка, як на мене. Час тобі зайнятись іще чимось, окрім як супитись, мов чорна хмара. До речі, я знайшла й перечитала ту історію По. Оповідач каже, що коли вчився в школі, то, типу, заправляв балом. Але потім з’явився другий хлопчик — із таким самим ім’ям.

Ралф узяв її руку й неуважливо поцілував.

— Поки досить правдоподібно. Вільям Вілсон — не таке поширене ім’я, як Джо Сміт, та, з іншого боку, це й не Збіґнєв Бжезинський.

— Так, але згодом оповідач дізнається, що дата народження в них також збігається, а ще вони носять схожий одяг. Найгірше, що вони і зовні чимось схожі. Люди їх плутають. Нічого не нагадує?

— Нагадує.