Розділ дванадцятий Зрадник

— Ліно, ти що?! Відповідай, це не іграшки!

У дверях постав колишній алхімік із пляжним шезлонгом під пахвою. Злякано витріщився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я гарячково намагалася зміркувати… Що я зроблю, якщо побачу…

Зернятко почало повільно шматувати мені кишки. На мить згадався принц-деспот, який гриз собі губи. Алхімік із грюкотом впустив шезлонг.

— Я стану на стіні замку й буду битися… разом з усіма…

Насінинка правди розчинилася, наче її й не було. Я болісно ковтнула, відкинулася на спинку дивана.

Максиміліан замислено розчісував пальцями поплутане біле волосся. Алхімік важко дихав.

— Дякую, Олексію Вікторовичу, — пробурмотів некромант, ніби щойно його побачив. — Будьте ласкаві, приготуйте ще чаю. Ліна кепсько почувається.

Алхімік мовчки вийшов. Некромант підібрав з підлоги шезлонг:

— До речі, ти хотіла довідатися щодо принца-деспота. Він знає багато про устрій Королівства, більше, ніж я. Начитався книжок у в’язниці. Я залюбки його слухав… Він не має забобонів щодо некромантів. Це приємно.

Я вляглася на дивані. Максиміліан вовтузився з розкладачкою, кудись ходив, потім повернувся разом із алхіміком; той простяг мені чашку теплого солодкого чаю.

Я випила її до дна — й заснула мертвим сном.

Мені снився Оберон. Він падав, провалювався, кликав на допомогу. У моєму сні був повно шахт, тунелів метро, ям у асфальті, й король зривався, падав, я хотіла схопити його за руку, але все запізнювалась і останньої миті він зривався.

Далі все зникло, я поринула в каламутний простір без сновидінь. Я спала нарешті спокійно, й уві сні хотіла тільки одного: щоб мене не чіпали. Не будили. Мені так добре…

— Ліно! Вставай!

— Ще хвилинку, мамусю, ще хвилинку…

— Вставай…

— Ще секунду… Я не спізнюся…

— Магу дороги, прокинься! Прокинься!

Я сіла на прочавленому дивані.

Не було ранку, спальні, мами, братів. Переді мною стояв колишній алхімік із чашкою в руках.