Розділ сімнадцятий Ім’ям Оберона

Ім’ям Оберона

Біля двох високих скель, що підпирали небо, Сарана втрапила в пастку. Просто із землі вислизали списи, перепиняючи шлях, а стрільці, розставлені Гарольдом, били навісом, поки вистачало стріл. Дорогою поміж запалених смолоскипів у два ряди стояли мечники та списоносці — всі боялися відчайдушно, але стояли твердо. Гарольд був гарним полководцем.

Ми поклали некроманта просто на дорогу. Я притисла навершя посоха до рани на його грудях і була вражена тим, якою глибокою виявилась ця діра. Адже Зшивач мітив у монету! Монета мала захистити… Так зазвичай трапляється: медальйон або пряжка захищає від кулі, від кинджала, так же повинно бути!

Некромант не виказував ознак життя. Він знову змінився — біла шкіра так само щільно обтягала череп, але обличчя зробилося людським, хоч і дуже виснаженим. Пальці так і залишилися ненормально довгими, але очистилася шкіра й зникли потворні гулі на місці суглобів. І головне — з нього по краплі випливала нормальна людська кров, а не рідина, схожа на мазут. Зшивач проткнув некроманта, як скальпель…

Зшивач! Я раптом згадала, що забула меча на полі бою, там, де він випав із моєї руки, і в очах у мене стемніло. Із превеликим зусиллям я змусила себе не розкисати: і без того все було погано. Праву руку смикало болем, ніби її на шматки різали. Розумно було б залікувати собі зап’ястя, а потім уже рятувати некроманта, але надто вже кепський був у нього вигляд: здавалося, ще хвилина — й подасться слідом за своїм військом.

Невже я не в змозі затягти таку свіжу рану?!

У нішах побіля ґанку більше не було кістяків. Валялися уривки ланцюгів. З якою ж силою треба було смикнути, щоб розірвати крицеві кільця? На тринозі висів казанок із патьоками каші на закіптюжених боках. Прогоріло багаття. Всередині у некроманта все було заплутано й складно, майже як на вивороті. Кровоточили великі й малі судини, але життєво важливих органів Зшивач не зачепив — якимось дивом.

— Не стріляти без команди! — кричав за моєю спиною Гарольд. — Цілься вище на два пальці… Пускай!

Лук — жахлива зброя, безгучна й смертоносна, і якби нашим ворогом була не Сарана, я полегшено зітхнула б. Але стріли скоро мали скінчитись, а Сарана здавалася нескінченною. Скільки її полягло сьогодні? А нові пруть і пруть, і нема в них страху — тільки некромант на чолі війська мертвих може налякати їх…

Максиміліан розплющив очі. Я відсахнулася — погляд у нього був ще й досі скляний, напівбожевільний.

— Де вони?!

— Розбрелися по могилах. Їх більше нема.

Він помотав головою:

— Вони близько. Тягнуться. Кличуть. Вони хочуть…

— Вони вже нічого не хочуть! Вставай, Сарана атакує твій замок. Чи ти більше не король?

Він потягнувся рукою до ледь затягнутої рани. Задовгі, нелюдські пальці доторкнулися до уламка монети, й Максиміліан відсмикнув їх, із жахом втупився у свою руку, далі в золотий ланцюжок у себе на грудях.

— Це не я… Я не чіпав монети… Я б не міг!

— Знаю, що не ти. Це Зшивач.

— Навіщо?!