Розділ шістнадцятий Не вір некроманту

Не вір некроманту

Дощ ущух. Над східним краєм неба вертикально стояв сонячний промінь — єдиний, котрому вдалося прорватись крізь діряву небесну запону. Над західним густішав дим, закручувався величезними смерчами: там наче блукали чорні велетні на грубих ногах. Земля тремтіла, але не розмірно, як під кроками війська, що йшло в наступ, а судомно, мов під час землетрусу. Це тремтіння передавалося підмурівкові фортечної стіни, від каменя до каменя — дедалі вище, поки не досягало моїх підошов; я тремтіла, мов ця земля, але не тільки від страху.

Вогкий вітер бив в обличчя. Біла ганчірка, покинута на дорозі біженцями чи мародерами, тріпотіла й надувалася, неначе бажаючи полетіти звідси, забратися, поки не пізно. Над містом і передмістям не підіймалося жодного стовпчика диму.

— Я тільки погляну, що там. Просто так він не писав би.

— Зшивач слухається тільки тебе? — з надією запитав Гарольд.

— Ланс дав його мені. Виходить, я його господиня.

— Може, все-таки спершу… Нехай усі вони згадають — принц, канцлер, Безлік…

— Гарольде, якщо Чорний замок загине — край! Можна сушити весла, кінець Королівству!

Гарольд промовчав. Він знав закони тонкого світу краще за мене.

— До того ж, я не дуже впевнена, — пробурмотіла я тужно. — Ти маг, та й то… З тобою он як вийшло. А чи зможу я «прошити» їхню пам’ять…

— Полетиш?

Я кивнула. Гарольд сперся на зубець стіни й поглянув униз:

— Слухай-но. Згадай слова цього мерзенного алхіміка. «Можна закликати те, що перебуває всередині, в інший магічний спосіб».

— І що?

— Був колись воїн, який завоював півсвіту, а на старість у нього заніміли ноги. Він сів у своєму замку й почав розсилати загони. І вони билися з його ім’ям.

— Одним тільки ім’ям? Чи все-таки з мечами в руках?

— Якщо ім’я Оберона замкнено, — він не слухав, — і ми не знаємо, як його звільнити… Це останній шанс. Ми повинні змусити його битися. Ми будемо битися ім’ям короля.

— Як? Розмахувати монеткою і кричати…

— Ми в Королівстві, Ліно, — серйозно сказав Гарольд. — Цей світ створений ім’ям Оберона. Якби в нас знайшлося хоч скільки-небудь вправних воїнів, які б пам’ятали короля…