Розділ десятий Зшивач

Зшивач

Ледь ми вибралися з кімнати, я перш за все кинулася шукати того пораненого зі стрілою в спині, якого обіцяла вилікувати. Але його вже не було на місці — напевно, знайшли й віднесли кудись його товариші. Дуже хотілося вірити, що він виживе й буде здоровий.

Максиміліан квапив мене. Сонце вже торкнулося обрію; бої в замку вщухли самі по собі. Коли ми вибралися на подвір’я, зрозуміли, куди поділися люди принца-деспота: стражники на чолі з Гарольдом відтіснили їх за ворота, в табір біля стін замку. Але вже звідтіля заколотники йти не збиралися: зсунули вози в коло, наїжачилися кілками та пускали стріли й репетували, що нікуди не підуть, поки принц-деспот не виконає своєї обіцянки.

Гарольд стояв, оточений стражниками, спираючись на меч, як на ключку.

— Ліно? Я так і не знайшов ката, він утік або вбитий… Де принц-деспот?

— У шафі. Його стереже кістяк.

— Дуже тендітний сторож, — Гарольд сумно посміхнувся. — Було б правильно порішити деспота й видати труп його людям.

— Оберон би так не вчинив! — вирвалося в мене.

Гарольд зиркнув із неприхованим роздратуванням. Зате відгукнувся Максиміліан.

— Оберон був великий король і великий маг, — докинув він вкрадливо. — Ти хочеш завжди чинити, як він?

— Так, — я похитнулася й додала тихо: — Якщо ми будемо чинити, як він, Королівство швидше його згадає.

— Тоді що ти пропонуєш?

Я на секунду забарилась, а далі хоробро продовжила:

— Він обіцяв своїм людям прохід в інший світ і порятунок. Треба пояснити їм, що їх обдурили, використали як гарматне м’ясо. І після цього — видати принца-деспота, нехай самі вирішують його долю…

Я затнулася під глузливим поглядом Максиміліана. Звичайно, люди принца-деспота не слухатимуть наших пояснень, зате його високість, як і раніше, має над ними владу. Їх ще й досі багато, вони озброєні…

— У всякому разі, замку їм не взяти нізащо, — закінчила я твердо. — Нехай залишаються під стінами, а ми зачинимо ворота й піднімемо міст. Побачать, що справи кепські, то й розбіжаться, не чекаючи Сарани.

Гарольд помовчав, граючи жовнами, немов про щось напружено міркуючи.

— Ліно… Дай мені руку, будь ласка.

У мене не виникло ніякої лихої думки. Я простягла йому долоню…