Розділ дванадцятий Зрадник

Я понюхала чашку, поводила над нею рукою, лизнула чайну ложку. Справді, звичайний чай. Він полився до мене в живіт теплим водоспадом, я випила три чашки підряд і безсило відкинулася на спинку дивана.

— Де тут у вас туалет? — голосно запитав Максиміліан.

Коли він пішов, алхімік наблизив губи до мого вуха:

— Ви знайшли Зшивач?

— Звідки ви знаєте?

— Ваші руки… Колись я бачив мага, що довго володів Зшивачем. У нього були не долоні, а суцільні мозолі, він міняв рукавички кожні кілька днів, міцні рукавички з драконячої шкіри. У мене є мазь, яка швидко загоює рани…

— Дякую. У Королівстві я це вилікую за три хвилини.

Алхімік дивився на мене сумно й віддано, як пес-боксер.

— Некромант знає про Зшивач?

— Знає… Якого дідька! Ми з ним товариші, ми разом ходили на виворіт…

Я затнулася.

— Як тільки він довідається, що ви можете ходити на виворіт без нього… — алхімік скрушно похитав головою. — Не говоріть йому. Не треба.

Я не відповіла. Цей чоловік повторював мої думки; він був досвідчений і мудрий, хоч і злочинець. Чи значить це, що я теж мудрішаю?

— Я хочу вам дещо розповісти, — прошепотів алхімік. — Ви з некромантом дуже мене налякали сьогодні. Я був переляканий… Потім помізкував… У мене є для вас коштовна інформація, але — тільки для вас. Щоб він не знав.

Алхімік відразу відсунувся від мене та з безневинним виглядом почав дивитися у вікно. Увійшов Максиміліан, витираючи руки об мокру сорочку. Сів поруч. Гмикнув.

— Ллє, — заклопотано сказав алхімік. — Ще й досі ллє, як із цебра, й гримить, гримить! Хоч би світло не згасло…

— Олексію Вікторовичу, — чемно почав Максиміліан, — чи не можна попросити у вас кілька годин спокою? Ліна могла б поспати на цьому дивані, я — на килимі… Якщо у вас є килим. Або розкладачка?

— Так, — сказав алхімік по крихітній паузі. — Звісно. Й розкладачка в мене є… Без матраца. І я взагалі на якийсь час можу піти з дому, — він знову глянув за вікно, де дощ лив струмками.

— Іти не треба, — великодушно дозволив Максиміліан. — Хочу нагадати: навіть тут, у чужому світі, я можу спричинити вам колосальні неприємності. Тому ви вже будьте обережніші, згода?

— Розкладачка, — пробурмотів алхімік, не дивлячись на нього, — в комірчині… Зараз.