Розділ п’ятий Сарана

Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, і з пір’я в нього скочувалися синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив в обличчя, ніби з наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнута в струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюють один одного шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи, далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць остаточно втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів, сірі, брунатні, як на дуже виразній старовинній фотографії.

— Далеко… ще?

Могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у вигляді чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Хоч на дракона… Чи на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотіння. Я з розгону приземлилася на дюну — з вигляду м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. Й дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох начебто вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була, напевно, повернулася б. Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана не погоджуся ніколи в житті.

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя горіло, я відчувала, як скочуються спиною краплі, як сорочка прилипає до шкіри. Ну, магу дороги, тримайся, й не в таких ще бували бувальцях…

Ні. В таких — не бували.

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони крокували. Це були смолоскипи, світильники, кожен завбільшки з величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати — внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч — праворуч, ліворуч, уперед, скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла та посувалася — повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я зрозуміла, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з неба. Раптово запаморочилася голова, вогні кинулися назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, — балансуючи, наче на дроті, наче знову розучилась літати.

Я зависла на висоті, напевно, десь п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи пластинами, панцирні тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні пагорби, погойдувались, у сідлах сиділи вершники, однакові, немовби розмножені на ксероксі. У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували крокуюче багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, піки, хвилясті клинки, тригранні голки. Я зрозуміла, що зараз упаду згори прямісінько на голову якому-небудь варварові, й тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, в мене прицілилися одночасно десятками стріл; я не встигла отямитись, як рвонула вгору — свічкою.

Вони встигли вистрілити — у те місце, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі — на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю — тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…