Розділ «Епілог»

Дощового жовтневого ранку мені у вікно вдарив дрібний камінчик. Це було саме по собі дивно, бо до нашого поверху не так-то просто докинути. Та й не було в мене ніяких знайомих, друзів чи ворогів, готових на очах у всього двору кидатися камінням!

Я визирнула в кватирку.

Він стояв без парасольки під самими вікнами. Кінчик його носа почервонів. Біляве волосся вибивалося з-під каптура. У руці — обгорнена в целофан чорна гілка, всипана великими білими квітами.

Я ледь встигла накинути куртку й збігла сходами донизу. Мама гукнула вслід щось застережливе.

— Привіт, — сказав Максиміліан. — Я прийшов жити у твій світ. Назовсім!

І посміхнувся, показуючи гострі білі зуби.