Розділ дванадцятий Зрадник

Усі мовчали; люди змучилися очікуванням смерті, зрозуміла я. Вони готові служити кому завгодно, аби тільки він дав їм надію.

— Добре, — тихо сказав Максиміліан, і його голос шерехом розлетівся під склепінням. — Столиця Королівства переноситься до мого чорного замку в скелях. Цього неприступного замку Сарані не здобути. Нам знадобиться запас продовольства, щоб витримати невелику облогу. Нам знадобляться люди, щоб виснажити й прогнати ворога. Мій перший наказ: усі, здатні носити зброю, повинні прибути сьогодні до заходу сонця в чорний замок.

Він підвівся. Його чорні очі фанатично горіли.

— Королівство! Ми розіб’ємо Сарану, ми розчавимо її! Розчавимо!

— Так! — несамовито закричали люди навколо мене.

Усі підвелися з колін. Хвиля істеричної радості підхопила й мене.

— Ми нашлемо на них жах і ніч!

— Жах і ніч! — ніби єдиною горлянкою ревли солдати, стражники й ополченці.

— Смерть ворогові!

— Смерть ворогові! Смерть! Розчавимо!

Я зрозуміла, що мене саму зараз розчавлять. Останньої миті, притиснута юрбою до стіни, я намацала нішу, прикриту довгим прапором.

І я забилася в цю нішу, зуміла протриматися там, поки розпалена юрба валила геть із зали.

Кілька хвилин я не знала, куди бігти й що робити. Замком сновигали люди, мене могли щохвилини впізнати й донести — або випадково обмовитися — Максиміліанові. Пробираючись темними коридорами, я чула уривки розмов: люди шепотілися та оглядались, постійно обривали одне одного, боялися бовкнути зайве.

— А король же бо… Мертвяки…

— Т-с…

— Як налетить Сарана й усіх покладе…

— А король же підніме! — нервовий смішок. — Підніме, й будеш служити, хоч живий, хоч мертвий…

Мені потрібно було довідатися, де Гарольд, але я не зважувалася запитати прямо. Надто свіжим було враження, надто виразно запам’яталася картина: Максиміліан на троні Оберона, залізна корона й двоє мерців обабіч. Живий Гарольд чи вже мертвий?

Притискаючись спиною до стіни, ховаючи навершя посоха за край старого плаща, я пробиралася вниз, у підвали. Двері, що вели до темниці, було зачинено, та не замкнено. Я почала спускатися вузькими сходами, щомиті прислухаючись, зупиняючись, водила перед собою посохом, розпізнаючи пастки. Смерділо гаром; у камері, де недавно Максиміліан розмовляв зі скутим принцом-деспотом, чадно догоряв останній смолоскип.

На низькому широкому ослоні, вистеленому соломою, лежала людина. По обличчі того чоловіка розтікався такий свинцевий спокій, що першої хвилини мені здалося, ніби Гарольд помер.