Розділ дванадцятий Зрадник

— Згода, — кинула я нервово. — Ти перший.

Він викотив насінинку правди на долоню, проковтнув і запив охололим чаєм:

— Запитуй.

— Чи можу я, — голос тремтів, — чи можу я…

Я хотіла запитати: «Чи можу я довіряти тобі?» Якщо він скаже — «ні», що ж… Ні, то й ні. Але тоді виходить, що я зовсім сама, Оберона не повернути, поруч ворог і зрадник… Що я тоді робитиму?!

А якщо він скаже — «так»? Що ж, виходить, я дарма його підозрюю увесь час, даремно кривджу недовірою, він чесна людина, а я тоді хто?!

— Запитуй, — повторив Максиміліан із притиском. — Час!

— Чи можу я… знати, про що ви говорили в підземеллі з принцом-деспотом?

— Зараз не можеш.

— Що?!

Він засміявся з видимим полегшенням:

— Ліно, хто ж так запитує? Ти запитала — «Чи можу я знати?» — я відповів правду. Коли допитуєш із насінням, треба запитання продумувати так, щоб відповідь була прямою і точною!

— Я тебе не допитую, — сказала я безнадійно.

Втома налягла з десятикратною силою. Чому я не запитала… те, що повинна була запитати? І навіщо він з мене знущається?

— Твоя черга, — нагадав Максиміліан.

Ні про що не думаючи, я взяла зернятко з його долоні. Проковтнула. Ну й гидота.

— Що ти зробиш, коли побачиш, що Оберона не повернути?

Я чекала чого завгодно, тільки не цього запитання.

— Що значить — не повернути? Він повернеться, він…

Усередині в мене щось болісно стислося. Я злякано притулила руки до живота.