Розділ тринадцятий Таємниця королеви

Таємниця королеви

Якщо мене й бачили зі шляху, нападати ніхто не зважився. То стаючи навколішки перед мечем, який по руків’я входив у ґрунт, то злітаючи до хмар, як Руслан на бороді в Чорномора, я дісталася від замку до берега Ланса. Зшивачеві начхати було, що я не вмію дихати під водою. Посеред річки меч поважчав; я доторкнулася ногами до води, коли до берега було ще метрів із двадцять. Поки вага Зшивача була мені до снаги, я силкувалася плисти, але меч дедалі впевненіше тяг мене вниз.

«Ніколи не випускай руків’я», — сказав Лісовий Воїн.

Я пірнула. Глибини в цьому місці було хіба метра з півтора. Вода виявилася прозорою, дуже прозорою для річки з піщаними берегами. Зшивач підняв із дна хмаринку намулу, та його майже відразу знесло водою.

Меч устромлювався щораз глибше в мулисте дно; звідусіль спливалися риби — подивитися на таку дивину. Вони були дуже сміливі, з дзеркальними боками, з круглими жовтими очиськами. Я подумки рахувала: двадцять один, двадцять два… краще не рухатися, так менше витрачається кисню… Тридцять дев’ять, сорок.

Хрестовина меча поринула в переплутані водорості. Риби тицялися носами в мої щоки, я відбивалася в їхніх боках і безглуздих витрішкуватих очах.

П’ятдесят. Шістдесят.

Далеко за силуетами риб, великих і малих, я на мить побачила обличчя. А може, мені привиділося; це був Лане, сухий, не усміхнений, строгий. Такий, яким я його запам’ятала.

Меч ледь-ледь зрушив. Зараз він полегшає; мої груди розпирало й різало зсередини. Я перевернулась, вперлася ногами в дно — перед очима червоні кола — і потягла щосили…

Рахунок перервався. Задихаючись, я зринула, захекалася, задихала, а Зшивач уже тяг червону нитку з дна — у небо, і я злетіла на ній, гублячи важкі краплі та пошепки повторюючи: «Дякую, Лансе».

А що, як на шляху трапиться болото?!

Володіти Зшивачем — значить година за годиною виконувати важку монотонну роботу. Краще підлогу мити. Ні, краще носити по сходах повні цебра води. Краще сапати буряки, копати тупою лопатою зарослий город, краще, краще…

Я вважала, так мені було легше. Меч із хрускотом ішов у землю, у камінь, у пісок, у повалене дерево — він не знав перешкод, коли робився важким. Раз, два, три, чотири, п’ять; на рахунок «сорок» я зазвичай відчувала, що Зшивач легшає. Я витягала його, чи він сам себе витягав, і червона нитка снувалася, не перериваючись. Зшивач піднімав нитку вгору, витягаючи з тисяч інших ниток, час від часу сплітаючи з іншими — чорними, синіми, безбарвними.

Меч піднімав мене над верхівками дерев. Я трималася правицею за руків’я, лівою — за поперечину: десять, одинадцять, дванадцять… Піді мною пропливали ліси; довжина стібків змінювалася разюче: були довгі, коли я встигала дорахувати до ста й приготуватися падати. Були короткі, коли Зшивач, начебто зглянувшись, ледь піднімав мене й ставив назад. Дедалі частіше меч обирав для приземлення вогкі улоговини, де стояв туман серед білого дня. Погода псувалася: поки що панувала тиша, однак у безвітрі збиралися хмари. Я поринала в туман і злітала в туман, мій мокрий одяг ніяк не бажав висихати. Шкіряні смужки, якими я обмотали руки, стерлися й розмотались, рожева ніжна шкіра на долонях узялася новими кривавими мозолями.

Я сто разів ладна була впасти у відчай. Плакала від болю й від злості. Але думка, що Максиміліан сидить на троні Оберона, підстьобувала мене й не давала розкиснути остаточно.

Ганьба зрадникові. Смерть некроманту!

Я вкотре приземлилася й не втрималась на ногах. Упала на м’яке, не випускаючи меча. Клинок Зшивача раптом дзвякнув об камінь: меч встромився в підставу високої гранітної плити, немов ніж у шматочок сиру, і потяг червону нитку вглиб.

Стоячи навколішки, я могла розгледіти лише край плити; навколо, дуже близько до неї, стояли горобини, зігнуті, начебто згорблені, у гронах зелених плодів, які ледь почали жовтіти.

Зшивач зробився непід’ємно-важким. Хрестовина його торкнулася одним кінцем каменя, другим — землі. Я чекала; тут, на вивороті, було виразно чути, як сухо шелестять горобини.