Розділ третій Катастрофа

Катастрофа

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінок мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами пружинила смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Лане. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство, як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

— Ідеш у замок? — некромант немовби прочитав мої думки. — Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу мало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

— Авжеж, і поговори з Гарольдом, — Максиміліан не зводив з мене чорних непорушних очей. — Поручися за мене. Скажи, я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо. І ще одне: добре б, якби Максиміліан якось відчепився.

— Я не піду з тобою, — сказав він, відповідаючи на мій погляд. — Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі Максиміліан, коли побачив моє обличчя, розреготався.

— Чого тобі смішно?

— Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві. Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

— Де тебе потім знайти? — запитала я повільно.

— Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І далі посміхаючись, він підстрибнув, перетворився на великого чорного птаха, здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

От же ж тварюка! Він ще й у птаха навчився перекидатись. Чи й раніше вмів? Я ж до кінця не знала, що некромант може, чого не може — навіть коли він був хлопаком років дванадцяти. Чого тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку — широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами — як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен, а тим часом вечір прохолоднішав.

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона. От було б здорово, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч, і навіть пацюк у фартушку, Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я. Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася б брехнею.