Розділ дванадцятий Зрадник

На купі покинутого добра обіч шляху валявся подертий старий плащ. Я накинула його на плечі, сховала посох, наскільки це було можливо, а за кілька кроків підібрала й іржавий шолом, схожий на цебро з прорізом. Мені б ще трішки зросту… Бо ж за зростом мене легко впізнати, особливо серед здоровенних вояків принца-деспота.

Вони теж ішли в замок! Стражники косували на них осудливо, але пропускали. Здається, я розгледіла навіть кількох людожерів…

Куди вони всі йдуть?!

Я прилаштувалася в кінці процесії, де серед ополченців траплялися й високі, й низенькі, й худі, й гладкі. Серед цього різношерстого люду я пройшла коридорами у велику залу — туди, де зовсім недавно Гарольд проводив військову раду, а раніше, давно-давно, Оберон збирав гостей і де святкували весілля чотири принцеси.

І тут юрмився люд, стояв так щільно, що мені з моїм зростом марно було й сподіватися щось розгледіти, Там, на підвищенні, відбувалося щось; мене притисли в юрбі. Я злякалася.

— Слухайте, люди Королівства! — пролунав під склепінням потужний, глибокий голос принца-деспота. — Чи ви забули, що вами повинен правити король?

Я обімліла.

— Король! — зі притиском повторив невидимий мені принц-деспот. — Могутній владика, мудрий, великий маг! Тільки король зможе захистити вас від Сарани. Тільки під його рукою битва стане переможною! Королівство буде стояти, поки на троні сидить король-маг! А якщо владики немає — Королівство приречене!

У залі запала тиша. У мене серце вистрибувало, дух забивало міцним запахом багатьох солдатських тіл, я шепотіла ім’я Оберона, сама того не усвідомлюючи.

Але невже принц-деспот…

— Зараз, на ваших очах, я короную нашого великого правителя, і він посяде своє місце на троні. На коліна!

Вони послухалися, мов діти. Ті, хто ще недавно бився одне проти одного, хто вбивав і ранив, хто мародерствував і не від того був, аби вшитися з поля бою — всі опустилися на коліна, і я, котра стояла й досі, раптом отримала можливість бачити все, що відбувалося.

Принц-деспот стояв біля підвищення перед троном.

Сходами, застеленими оксамитом, підіймався Максиміліан у чорному вбранні. Його біле волосся стояли сторч.

Я присіла, щоб не вирізнятися з натовпу. Принц-деспот поклав некромантові корону на голову… Її було перекуто із залізного ланцюга!

У цілковитій тиші Максиміліан сів на трон Оберона. Оглянув усіх, зібраних у залі; в натовпі почалося тихе ремство. Багато хто його не знав, хтось знав як некроманта, когось вразила його молодість…

Максиміліан клацнув довгими пальцями. Біля входу почався рух, юрба відринула, мене причавили так, що я ледь не закричала. Почулися важкі кроки; проходом, який утворився, волочачи ноги, пройшли двоє мертвих вояків. Один був обтиканий стрілами, неначе їжак; другий хизувався перерізаним горлом. Вони стали обабіч трону. На блідих скронях Максиміліана виступили крапельки поту.

— Я некромант, — почав він хрипко, кашлянув і продовжив іншим голосом, спокійно й лунко. — І я достатньо сильний, щоб захистити вас. Поруч зі мною мої слуги. Може, комусь вони не подобаються?

Усі мовчали.

— Може, когось збентежить, якщо поруч із живим у загальному строю виступить мрець? Або кістяк? Або ще хтось, кого я закличу на службу? Може, когось бентежить саме слово «некромант»?