Розділ дванадцятий Зрадник

— Я вірю тому, що бачу, — сказав він тихо. — Тепер буде Чорне Королівство, і чорний замок на чолі його. Можливо, некромант здолає Сарану. Нехай Чорне Королівство, тільки не попелище… Але не підходь до мене, не говори зі мною і не стій поряд.

По моїх щоках побігли сльози — такі гарячі, що ледь шкіру наскрізь не пропалили. Якби всю мою лють розчинити в цих сльозах, вийшла б сірчана кислота.

— Принцові-деспотові ти повірив, — заговорила я тремтячим голосом. — А мені не віриш. Ти… ідіот. Ти… — я захлинулася. — Але я тобі доведу. Коли повернеться Оберон… ти побачиш!

Я вискочила з камери й заметалася тюремними коридорами. Тут було порожньо, вогко, стояв сморід; тільки думка про Зшивач, захований у ніші стіни, змусила мене зібратися з думками й не впасти духом.

— Добре, — сказала я вголос. — Подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш, кого забув.

Далі мої думки переметнулися до Максиміліана:

— Подивимося, що ти скажеш, коли Оберон стане під твоїми стінами!

Каміння замку, здавалося, дихало. Десь капала вода. Я нарешті відшукала шлях нагору й за кілька хвилин із завмиранням серця застромила руку в нішу, де було заховано Зшивач.

Першої миті мої пальці схопили порожнечу. Я ослабла від жаху, потяглася глибше — й намацала руків’я.

На вістря меча наштрикнувся тонкий аркуш, зім’ятий і залитий чорничною настоянкою, так що розібрати тексту не можна було навіть із лупою. Але я ж бо знала, що там написано: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».

Руки я вилікувала — поводила теплим навершям посоха по запеченій шкоринці на місці пухирів. Промила водою з джерела. Долоні вкрила тепер рожева ніжна шкірка, й моторошно було уявити, як такими руками знову братися за Зшивач.

Нових рукавичок не було де взяти. У замку панував хаос, до скель тяглася неначе мурашина стежка з людей, одні з яких крокували поквапливо, інші пленталися, хто верхи їхав, а хто котив підводи. Це були нові піддані некроманта, нові жителі Чорного Королівства; я звеліла собі не відволікатися.

Пошукала в купах покинутого майна і знайшла короткий шкіряний плащ, легкий, дамський. Зшивачем я розпанахала його на стрічки й щільно обв’язала долоні. Чиїсь старі піхви переробила на портупею — щоб посох надійно кріпився за плечима й щоб до нього можна було дотягтися в разі потреби. Зшивач боялася залишити й на мить — раз у раз бралася за руків’я, торкала вушко голки. Мені ставало дедалі страшніше: а раптом, поки я тинялася поміж світами, червона нитка з вивороту кудись поділась?!

Наближався полудень. Сонце сховалося за тонкою плівкою хмар, тіні від усіх речей то з’являлися, то зникали. Я подумала, що, коли Зшивач зараз підніме мене до неба, це помітять із лиця світу, мене викриють і, можливо, обстріляють. Що Максиміліан уміє обертатися птахом і кимось іще; відступати було нікуди — я не могла чекати ночі.

Бажаючи сховатися від сторонніх очей, я обійшла замок по краєчку рову. Зупинилася, дивлячись на віддалений ліс. Стисла Зшивач долонею в чорній обмотці. Тепер, коли я знала, чого від нього чекати, починати було страшно. Але ще страшнішою була думка про те, що вдруге меч може не скоритися.

Я затамувала подих і змахнула Зшивачем.

Меч зробився важким. Полегшав, ніби пір’їнка, я за інерцією піднесла його над головою — і наступної секунди Зшивач сам провернувся в моїй руці так, що ледь не звихнув зап’ястя. Я насилу змогла його втримати; меч рвонувся ще раз — і я розгледіла, що у вушку голки засилена нитка. Туго натягнута нитка, обидва кінці якої пірнали в хитросплетіння виворітних волокон.

Зшивач проколов реальність наскрізь. Я знову була на вивороті, меч у моїх руках узявся до шиття, і шитво це з’єднувало небо й землю.