Розділ шостий Обірвані нитки

Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон, вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розрізнити орнамент із черепів і кісток.

— Снідати будемо?

— Ти в моєї мами півхолодильника вижер! А тепер нема ні хвилини зайвої!

— Гаразд, — Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. — Перше: виворіт — не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо на виворіт, тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме, й до післязавтрашнього ранку встане біля замку.

— Ясно, — пробурмотіла я.

— Друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь можна знайти сліди Оберона — тільки на вивороті.

— Ясно, — відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

— Третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

— Та невже? — я не стримала нервовий смішок. — А якщо в кого вже зіпсована?

— Той сам собі злісний домовик, — відгукнувся Максиміліан без посмішки. — Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруг ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі.

— Весело, — сказала я, ніяких веселощів не відчуваючи.

— Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

— Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

— Для того, щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Звісно: якби Максиміліан міг обійтися без мене — обійшовся б.

— Ти готова?

— Хоч зараз, — сказала я так голосно й упевнено, як тільки змогла.