Розділ сьомий Відьмина печатка

— Що ти йому скажеш? — запитала я занепокоєно.

— Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз — або ніколи.

І він раптом загріб Уйму за кучеряву шерсть на грудях, наче за комір сорочки:

— Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…

— Нічого не трапиться, — флегматично відгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судорожно стис:

— Не пізно передумати. Ти дівчисько…

— Я воїн! — вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. — Я маг дороги!

— Він зараз буде тут, — сказав Уйма.

Гарольд раптом обійняв мене. Випустив.

Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З набалдашника вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра завбільшки з колесо самоскида.

— Я попереду, — сказав Уйма.

Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі — залишилася тільки волосата рука, що вчепилася в підставку для крейди.

— Гаразд, — голос Уйми гулко долинав з небуття. — Можна.

— Ліно, давай, — Гарольд подав мені руку.

Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда — він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама з зусиллям піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч з утвореною чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.

Гарольд подав мені мій посох.

— Стрибай, — сказав свистячий голос Уйми. — Я піймаю.

У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі — а наполовину вже в тому.

— Так, Лінко, вилазь, — рішуче сказав раптом Гарольд. — Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!