Розділ сьомий Відьмина печатка

Я різко обернулася. Волосатий дикун Уйма дивився жовтими баньками безпристрасно й пильно, як кіт.

— Ногами, — відповіла я крізь зуби. — А що?

— Ти злякалася звичайнісінького доходягу-кістяка…

— Я не злякалася.

— І ти боїшся мене…

— Не боюся!

Уйма кліпнув:

— А вони дають тобі посох. Я б не дав.

— А тебе ніхто й не питає.

Уйма не відповів. Задумливо похитуючи головою, перетнув кімнату й сів на лаву.

Ні, ну ви бачили! Якийсь дикун буде мене вчити… Якийсь людожер буде дорікати мені в боягузтві. І все через Гарольда: візьми, мовляв, у шафі…

Я міцніше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири місяці — його дав мені Оберон, і я таких тварюк, бувало, перемагала, перед якими сам волосатий Уйма безпечний, наче мишка. Ось так.

Я прицілилася посохом за вікно й випустила в небо смарагдовий світлий промінь.

І відразу полегшало. Я нічого не забула, не розучилася. Я, як і раніше, маг, і мій посох при мені, тому що там якісь людожери?

Не дивлячись на Уйму, я відчинила шафу. Кістяк цього разу зачаївся. Я кліпнула, подивилася нічним зором, розгледіла обриси гладкої жовтої черепушки. Несильно розмахнувшись, тицьнула набалдашником посоха. Захрумтіло, посипалися кості, відвалившись, череп викотився із шафи й дзиґою закрутився посеред кімнати.

— Що ти робиш, — простогнав Гарольд. — Ти мені заважаєш!

— Був сторож — і немає сторожа, — зазначив Уйма. — Заходь, злодію. Бери.

Ну надзвичайно противний дикун!

— Це ти його розвалив, — я спробувала зачинити шафу. Гомілкова кістка застрягла у дверях, заважаючи цьому. Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше.

Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки: