Розділ двадцять сьомий Утікачі з царства мертвих

— Давай!

Уйма, сопучи, підсадив мене й з надзвичайними труднощами вибрався сам. Залишалося зовсім трішечки. Вперед по вузькій печері, похмурій і сирій, як справжнє загробне царство… Тут десь має бути пласка скеля, з глибин якої ми з Уймою проникли в цей світ. Де?!

Я обернулася праворуч, ліворуч… Нагромадження каменів, сталактити й сталагміти, як зімкнені ікла, а де ж ця чорна скеля?!

— Ліно, де ви? Я нічого не бачу… — голос принца-саламандри. Він стояв за десять кроків від мене й витріщався в темряву. Біля його ніг лежав принц-бранець. Здається, знову без свідомості.

— Сюди!

Обернувшись, я побачила Максиміліана. Досі ще ніколи я так не раділа його появі. Некромант стояв, розставивши ноги, хижо подавшись уперед, очі його блищали. Він був схожий на воротаря, а за його спиною темніла та сама пласка скеля з убитими в неї скобами.

— Давайте ключ! Заради всього святого, швидше давайте ключ!

Уйма зняв з пояса шкіряний мішечок. Мені здавалося, що людожер ледве рухається. Дуже повільно — зубами — зриває тонкий ремінець-зав’язку. На долоню йому лягає восковий відбиток — великий скарб, за яким у цьому світі було стільки мисливців…

Ключ лежав на Уйминій долоні. Максиміліан дивився на нього, як страшенно голодний хижак на рожеву ніжну дичину. І принц-деспот перестав себе контролювати — у його очах запалали жовті вогники, які наганяли жаху.

— Дай! — некромант кинувся вперед, але Уйма вчасно прибрав руку.

— Я сам.

Учепившись у скоби, він піднявся метри на два й приклав восковий відбиток до скелі.

Нічого не сталося. Запах смерті ставав усе сильнішим: напевно, принц-чума перетинав рів.

Може, ми зіпсували відбиток? Перегріли, розплющили, стерли, адже це всього-на-всього віск! Спершу я тягала його в кишені, потім Уйма на поясі, у сні й у бою, і… — у мене похололо все всередині, — і в країні вулканів! Адже там така спекота… Ключ розплавився! Усе пропало!

— Повертай, — напружено зашепотів Максиміліан. — Лінії не збіглися. Просто повертай. Вона відкриється, ось побачиш!

Волосаті пальці Уйми повільно повернули відбиток.

Я обернулася. Ще секунда — і принц-чума опиниться поруч із нами.

— А-ах!

Вони зітхнули одночасно. Принц-саламан-дра підняв до стелі зелені очі, мені здалося, він готовий заплакати. Некромант заверещав і завис на залізних скобах. А перед Уймою — над усіма нами — зайнявся вогник, побільшав, розплився веселковою плямою — і ось це вже діра в стіні, і ось уже можна в неї пролізти!

— Пусти! — Максиміліан вчепився в Уймині штани. — Пусти!