Розділ двадцять третій Штурм

— Пора, — сказав Уйма куточком рота.

— Брати! — зірваним голосом гаркнув Майстер-Генерал і скинув з обличчя каптур. — Наш час настав!

Стражники все ще бігли. Вони з першого погляду не впізнали Майстра-Генерала, вони не чекали побачити його на базарі, у сірому порваному плащі, у ролі торговця дітьми. Але через секунду вони роздивилися й дещо інше.

Я бачила, як раптом спотворилася лице переднього. Як він різко загальмував, мало не падаючи, наче перед ним раптом відкрилося провалля. Двоє інших налетіли на нього, і він усе-таки впав, а пил і сміття вже ворушилися, уже виразно чувся шерех, і от суцільний потік темно-червоних лісових мурах заполонив базар, затопив його й покотився далі, на замок, на тих, хто його захищав.

У повітрі повис противний кислий запах.

Вони зібралися із ближніх і дальніх мурашників. Кожен з них був тепер солдатом, і місце мурашиної королеви в їх крихітних мізках зайняв Майстер-Генерал. Не переймаючись власним життям (та й що таке життя для мурахи?), вони поспішали вперед, туди, куди їм велів наказ, і передній край рухливого темного килима здіймався хвилею — так хотілося воїнам швидше увірватися до замку.

Стражники повернули назад. Їхні піки залишилися валятися в пилюці й за мить зникли під масою мурашиних тіл. А той, який впав, не встиг підвестися, його захлеснула стрімка маса, я побачила перекошене обличчя, по якому бігли, плутаючись у бороді, нові й нові мурахи…

— Дайте наказ не добивати полонених! — я кричала, зриваючись на вереск. — Дайте наказ не добивати!

Мурахи перемахували через стражника, як через колоду чи іншу перешкоду. Виючи від жаху, він таки підвівся, похитнувся й знову впав, задавивши своїм тілом сотні мурах, на місце яких одразу набігли тисячі.

Репетували люди на напівпорожньому базарі. Дерлися на прилавки. Я обернулася до Майстра-Генерала.

— Ар’єргард! — гаркнув він, люто дивлячись на Уйму. — В атаку! Ура!

Уйма заревів і крутонув у повітрі своєю сокирою. І, потопаючи по щиколотку в нашому війську, ми кинулися в атаку.

Майстер-Генерал біг попереду. Розітнуте ним повітря розходилося хвилею на два боки, наче вода під ревучим моторним човном. Ця хвиля несла мене, як тріску, несла Уйму, принца-саламандру, і некроманта, що спочатку хотів утекти, вона несла теж. Максиміліан верещав, як атакуючий каратист, ми з ним рвонули за дорослими пліч-о-пліч.

Передній загін мурах докотився до воріт. Варта на той час розбіглася, покидавши зброю, на посту залишився один ветеран з нашивками — начальник. Він один спробував зачинити ворота, кинувся до підйомного механізму, однак ніж, який метнув принц-саламандра, уп’явся йому в руку.

Ми увірвалися до замку, не зустрівши опору. Скеровані волею Майстра-Генерала, мурахи розповзалися по коридорах і сходах — для них не існувало ні ґрат, ні замкнених дверей. Принц і Генерал підхопили з підлоги кинуті піки, струсили з них маленьких солдатів. Уйма так і не кинув сокири.

Потік мурах обмілів. Усі атакуючі були всередині замку; у коридорі за рогом качався по землі начальник сторожі.

— Не добивати полонених! — гаркнув Майстер-Генерал. — Не добивати!

У стражника була жахливе, одутле й червоне обличчя. Я спрямувала на нього посох, напружилася, відчуваючи, як німіють долоні. Перекотилося світло в смарагдово-рубіновий набалдашник, ніби лампочка блимнула. Набряклі очі розплющилися, начальник сторожі часто задихав, постогнуючи й хапаючи ротом повітря.

— Я тебе вилікую, — пообіцяла я, — якщо проведеш до принца-бранця.

— Бранця звільнить той, хто візьме замок штурмом, — прохрипів бідолаха. Він був поранений: ніж принца-саламандри проштрикнув йому долоню.