Розділ двадцятий Обіцянки й торги

Засичала ящірка, гепнувшись у басейн. Я потрусила головою. Це все через задуху: коли спиш при такій спеці, потім завжди голова тріщить.

Абияк умившись і пригладивши волосся, я вирушила слідом за слугами. Цілу дорогу приглядалася до них: куди ведуть? Що про мене думають? Може, король уже довідався про наші з Уймою відвідини Майстра-Генерала, і тепер мене ведуть у темницю?

Посох у руках додавав упевненості.

Слуги привели мене в обідню залу. Король і принц були вже тут, і, придивившись до їхніх спокійних задоволених облич, я трохи заспокоїлася.

Усі сіли за стіл. Я знову пригадала принца-деспота: тутешня кухня була набагато приємнішою, а компанія — пристойнішою. Король люб’язно запропонував не соромитися — і це Уймі! Ніколи в житті не бачила людожера, який соромиться.

Усі страви були приблизно однакові: чи то паштет, чи то пюре, але фокус полягав у тому, що ця штука, залежно від температури, змінювала смак. Кухарі творили дива: то морозиво усередині гарячої котлети, то шарами викладене тепле й холодне, а то й узагалі якісь трояндочки з тіста, які в роті спершу нагрівалися, так що ледве можна було жувати, а потім остигали, змінюючи смак і запах, танули, розтікалися й самі по собі провалювалися в живіт. Я наїлася, як поросятко, та ще й увесь час доводилися стежити за собою та не надто захоплюватися: адже я маг дороги, а значить, чимало бачила у світі. Чесно кажучи, за цим столом я начисто забула про Майстра-Генерала: не можна ж постійно думати про проблеми, іноді треба від них відпочивати.

Але вечеря закінчилася. Ми вийшли з-за столу, перейшли в кімнату з особливо великим і жарким комином, сіли в теплі кам’яні крісла, і настав час говорити про справу.

Струмочки поту текли по спині під сорочкою.

— Отже, — почав король, — принцесу звуть Алісія. Ким вона доводиться королю Оберонові?

Уйма скоса глянув на мене.

— Ніким, — відповіла я чесно. — Вона принцеса, дочка короля далеких країн. Одного разу босоніж постукалася в Королівство з вузликом на плечі, а у вузлику грамота, що засвідчувала її особу.

Король і принц-саламандра переглянулися.

— У короля був син, — пояснила я. — Тобто не був, а… Він і зараз є, але він одружений.

Повисла мовчанка. Напевно, я щось не те бовкнула. Уйма невдоволено зморщив перенісся.

— Принцес п’ять, — із зусиллям вичавила я. — Але Алісія серед них — найпрекрасніша.

На мій подив, король-саламандра посміхнувся з полегшенням:

— Приблизно так я й думав. Ви видаєте заміж не одну принцесу, а півдесятка.

— Я нікого не видаю заміж, — запротестувала я. — Я посол короля Оберона, і він…

Я запнулася. Принц прийшов мені на допомогу.

— Хіба не байдуже, скільки принцес на видані? — промовив він, нібито сам до себе. — Адже рудоволоса серед них — одна?