Розділ десятий Нові новини

Спостерігаючи зараз за Максиміліаном, я отримала винагороду за всі неприємності, які кепський хлопчисько встиг мені заподіяти. Здається, це називається «реванш»: юний некромант витріщив очі, роззявив рота і раптом почервонів. Рум’янець пробився крізь шар сажі на його щоках.

— Ти брешеш, — сказав він з жахом. — Але ти не можеш брехати… Ану ж бо!

І він ухопив зі столу цілу пригорщу насіннячка правди.

Далі ми грали в скаженому темпі, як шахісти, що затіяли бліц-турнір. Я перерахувала Максиміліану імена принцес. Він повідав, що замок, у якому ми зараз перебуваємо, належить його мачусі. Я розповіла про Оберона і його обіцянку. Некромант виклав усе, що знав про принца-чуму:

— Він з’являється невідомо звідки і так само зникає. Його можна впізнати за запахом: трупний сморід тягнеться за ним, як шлейф. До кого він доторкнеться — той умре в страшних муках щонайпізніше дні за три. І той, хто доторкнеться до його жертви, теж помре. І хто торкнеться до того, хто торкнувся, і так до безкінечності… Він вічний принц — уже тисячу років його батько, разом із троном перетворений на камінь, сидить там ні живий ні мертвий. Немає нічого страшнішого за принца-чуму… Ну, хіба гмурри.

Ні, це все-таки не жених, подумала я розчаровано та з острахом. Навіть для Філумени. Такого взагалі не можна пускати на наш бік Печатки — хтозна до кого йому забажається доторкнутись!

Я пригадала розмову з Обероном. Справді, хто ж піде? Якщо навіть звичайний горб у принца може бути причиною відмови принцеси — що скажуть сестри-охоронниці, якщо я приведу їм мерця?

Ми ковтали й ковтали горошини, я довідалася, що Максиміліан давно вирішив піти за Печатку, він там промишлятиме магічним ремеслом і колись-таки знайде спосіб відкрити прохід для всіх, як це було за старих часів. Я розповіла про Гарольда й із задоволенням зізналася, що Печатка з того боку надійно охороняється. Максиміліан переповів мені останні новини: такий-то здолав опір такого-то, переміг і пішов на такого-то, але той зібрав військо… А ще розповідав, як умів, про навколишні землі (там руїни, там вигоріле поле, там напівзруйноване місто, а там велелюдний ринок). Ми так захопилися, що й не помітили, як зі столу зникла остання ціла горошина. На підлозі валялися розчавлені; Максиміліан поліз під стіл, і я чула, як він там обмацує все долонями й ледве чутно лається.

Я так і не запитала в нього, як звідси вийти. Усе відкладала «на потім». Довідкладалася.

Некромант з-під столу виповз голіруч. Я мовчала; за всю нашу довгу бесіду встигла засвоїти одне правило: у цього хлопчика нічого не можна просити. Відмовить просто так, зі злорадства.

— Ну що? — Максиміліан сів навпроти.

— Скромненькі в тебе запаси, — насправді в мене вже живіт здуло від цього «насіннячка».

— Це ти їх чоботищами розтоптала. Та ще прапори мені спалила. Нездарисько.

Я стрималася.

— Гаразд, — Максиміліан зітхнув. — Ходімо.

У замку святкували перемогу.

На кухні, де вранці було безлюдно й холодно, тепер дим стояв стовпом. Вертілися над вогнем величезні шматки м’яса, на сковородах шкварчав жир, гриміли казани й стукали ножі. Я зрозуміла, що голодна до запаморочення.

Максиміліан на секунду зник, потім повернувся із бляшаною коробкою під пахвою. Там були не ковбаси, як мені хотілося, не коржі й не овочі — там були дрібні червоні яблучка, зацукровані до крохмального хрускоту.

— Пригощайся, — Максиміліан царственим жестом простягнув мені коробку. Я навіть не замислилася, отруєні ці яблука чи ні: взяла перше, що потрапило під руку, й всунула за щоку, як льодяник.

Мені необхідно було знайти Уйму. Про те, що людожер міг запросто загинути в бою, страшно було й думати.