Розділ десятий Нові новини

— Де ти зберігаєш ключ-відбиток?

— У кишені, — простогнала я.

— У правій чи лівій?

— Це вже наступне питання… Як знайти принца-бранця?

— Не знаю, — він задоволено посміхався. — І це чистісінька правда. Просто не знаю, і все.

Я мало не завила вголос. Тепер він запитає, у якій кишені в мене ключ, а я… я запитаю, як вийти звідси. І вийде, що він мене обдер як липку, довідався про все до грамечка, а я знаю тільки те, що принц-деспот убиває гостей. Якщо не перетворює на рабів, звичайно. Оце так цінна інформація.

Щоправда, є ще й принц-саламандра і принц-чума. І дуже жаль, що принц-риба потонув…

Але мені потрібно п’ять принців. П’ять. Отже, доведеться залучати не тільки деспота й чуму, але й принца-потопельника, якщо вдасться. А не вдасться — що ж, усе намарне, все нанівець, дарма я не послухала Оберона, дарма всі ці страхи, дарма Уйма, дарма Максиміліан…

А може, хлопчисько просто всього не знає? Світ тут великий, невже не найдеться інших принців, пристойніших?

Максиміліан спостерігав за мною. Катав на долоні сіру горошину. Я раптом відчула кураж засудженого до смерті: адже він усе в мене випитав! Ну хіба велика різниця — у правій кишені чи в лівій? Та як тільки я звідси вийду — ключ в інше місце перекладу!

І я хоробро взяла нову крупинку зі столу.

— Один-два-три!

— Як знайти принца-саламандру?

— Летіти до землі вулканів на вогненній кулі. Перевізники деруть страшні гроші, а по землі туди не дістатися — гмурри.

— Хто?!

— Зайве питання. І моя черга. Ось що…

Він відкрив рот, щоб запитати про кишеню — і раптом осікся. Напевно, у цей момент йому подумалося, що я нікуди не дінуся — адже питання про те, як звідси вийти, залишилося нез’ясованим. А може він, як і я, вирішив, що перекласти восковий відбиток з однієї кишені в іншу — справа однієї секунди. Так чи інак, Максиміліан замислився. На мить. Не більше.

— Навіщо тобі принци?

— Щоб оженити на принцесах, — видала я.

— Що?!