Розділ «Марина та Сергій Дяченки Ключ від Королівства»

Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

Навіть мені довелося пригнутися — а такі, як він, мусили мало не рачки сюди входити.

Шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

І це називається туалетом?!

Досить простора кімната, а в центрі її — діра. Я обережно, дуже обережно, підійшла, заглянула…

Внизу струмувала річка. Справжня річка — повновода, як Дніпро. А я була над нею на висоті, мабуть, стоповерхового будинку. Вниз ішли прямовисні стіни — вниз, вниз…

Мені відразу розхотілося користуватися цим туалетом. Мені взагалі всього розхотілось, окрім одного — негайно заплакати.

— Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькі дверці, примружилася від світла факела. Нехай уже ведуть мене, куди хочуть. Нехай.

Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки з наш стадіон, а заввишки, мабуть, з десятиповерховий будинок — якщо в ньому поламати перегородки між поверхами. І в цьому залі, нарешті, були вікна, у які світило сонце. Це було нормальне світло, навіть радісне якесь — не осіннє, не зимове. Літо чи пізня весна.

Посеред залу стояв трон і спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, нахилив мою голову до підлоги — не боляче, однак рішуче.

— Дякую за службу, — пролунав голос незрозуміло звідки. — Тепер залиште нас.

По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо, а я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

— Ліно?

Я спочатку впізнала його голос, і тільки потім наважилася на нього поглянути.

Ну чому, чому він мені відразу не сказав, що він король?!

Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і все інше, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…

— Драстуйте, — сказала я й заплакала.

— Ти, мабуть, випадково ввійшла, — сказав Оберон. — Інакше я б тебе зустрів.