Розділ «Марина та Сергій Дяченки Ключ від Королівства»

— Бач, ще сіпається. То його вам залишити, ваша милосте? Чи по-простому відшмагати батогом та відпустити?

Я засмикалася сильніше, проте чоловічок так крутнув мені лікті, що довелося заспокоїтися.

— Не вийде по-простому, — сказала «милість» скрипучим, як іржаві завіси, голосом. — Хлопчисько непростий, видно здалеку… Ану кажи, поганцю, що тобі потрібно було в саду?

— Мене запросили! — про те, що я дівчинка, лячно було й згадувати. — Мені дали ключ!

— Ключ від саду?

— Ключ від Королівства!

— Он як? — гачкуватий ніс «милості» описав у повітрі складну фігуру. — Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його звати?!)

— Оберон, — зраділа я, що пам’ятаю його ім’я.

Хватка того, що тримав мене за лікті, трохи ослабла. Мабуть, Оберона тут знали.

— Брешеш, — заперечила гачконоса «милість». — Стороже, яблук він багато встиг натрусити?

— Не потрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу, у мене рідкісні здібності, Оберон мене спеціально запросив!

— Схиблений хлопчисько, — зі співчуттям сказав сторож і нарешті випустив мене. «Милість» мовчала, втупивши в мене жовті круглі очі.

Я глянула на свої руки. Залишилися червоні вм’ятини від пальців сторожа — мабуть, будуть синці. І це ще дурниці порівняно з батогом, який на мене чекає!

— Я правду кажу, — заволала я, стримуючись, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закопчена до чорноти. Ну де ж, де наша люба вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на мотузяних петельках?

Якого біса мені потрібно в цьому клятому «Королівстві»?!

— Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона… ну, будь ласка.

— І як, — запитала «милість» після довгої неприємної мовчанки, — як запитати про тебе, шмаркачу?

— Скажіть, Ліна Лапіна…