Розділ «Марина та Сергій Дяченки Ключ від Королівства»

Сніжинки затанцювали в мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася — і боягузливо хочу втекти. Упірнути від нього в під’їзд. Щоб усе знову було нудно, зле, важко…

Буденно.

— А мене мама чекає, — сказала я й почервоніла ще більше. Адже я знала, що мама на роботі і її не буде до шостої. Нехай я забиваю баки вчителям, але як я посміла збрехати королю Оберону?!

— Тобто вона чекатиме, — уточнила я. — Якщо мене не буде… до шостої.

— У Королівстві існує закон, — він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й чесно, — якщо людина входить до нього з вашого світу, вона повертається назад у те ж місце. У той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Манд…» Я встиг погуляти по місту, почекати тебе тут на лавці. А коли повернуся, канцлер скаже: «…рівка», — і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

— А ви потім повернете мене назад?

— Слово.

Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово», — і щоб відразу, без жодних клятв, було ясно — цей не зрадить!

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань власного боягузтва? Мама не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Екскурсія — туди й назад. Найкраща на світі розвага…

Розвага?

— Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам все-таки потрібна?

Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під брюками. Ходити в колготках по траві — повна дурня.

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я його як слід не рознюхала. А в ньому линули одночасно запахи і лісу, і моря, і дощу.

Цього разу Оберон вийшов мене зустрічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. А виходило так, ніби й мені трішечки.

— Ти не захекаєшся, якщо сходами довго підійматимешся?

Я заметеляла головою. Не дуже люблю сходи — сірі, сумовиті, з нескінченними однаковими майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самого неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то зовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало дух. Бо сходи ті були без поручнів.

Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав навколишній світ. З однієї сторони горизонту височіли зубчасті скелі, з другої — ліс без кінця-краю, з третьої — місто під червоними дахами, з флюгерами і вузькими вулицями і за містом знову ліс. А з четвертої — море, на морі — кольорові вітрила й далекий острів на горизонті.

— Це Королівство, так? Усе це — Королівство?!

Від захоплення я забула про обережність, Оберон узяв мене за лікоть і акуратно відсунув від краю сходів.