Розділ п’ятнадиятий Перепочинок

Перепочинок

За ті кілька днів, які минули після битви під чорним лісом, я по-новому усвідомила слова Оберона: у цих краях без мага нікому не вижити.

Від стражників, звичайно, теж була користь: вони, виявляється, здатні не тільки на чатах брати під козирок. Їхні мечі й піки дуже вчасно стали у пригоді, коли з непримітної печери (яку, втім, Оберон нам показав) гуртом полізли, штовхаючись і напираючи один на одного, істоти, схожі на величезні відрубані пальці з короткими ніжками біля основи. Я від такого видовища на мить втратила самовладання, а начальник варти — аж ніяк, він метнувся в саму тисняву сікти й рубати, і «пальці» скоренько вшилися, залишаючи на полі бою трупи товаришів і зрошуючи каміння темно-коричневою кров’ю.

Та що могли вдіяти стражники, коли з міжгір’я перед караваном раптом випливла гігантська одутла постать, схожа на воскреслу смертельну хворобу?

Оберон схаменувся першим, його посох вистрілив білою мерехтливою сіткою, що обплутала чудовисько. Надбіг Ланс, посохом піймав звислі нитки, потяг на себе. Гарольд поспішив на допомогу старшим. Я підскочила до Ланса — той вхопив мій посох, зачепив ним край «сіті», знову вклав мені в руки й поскакав. Я залишилася тримати тоненьку нитку, на кінці якої ворушилася в коконі істота-пухлина, чудовисько-нарив. Від нього несло жахом і тугою всіх лікарень і кладовищ на світі. Я подумала: що буде, якщо нитка обірветься?..

Ми з Лансом і Гарольдом з трьох боків тягнули сітку до землі. Оберон на Фіалці мчав колами, заплутуючи чудовисько в білу пломеніючу спіраль. Страшна тварюка зіщулилася, зібгалася, як клапоть газети, скрутилася в джгут і зникла, тільки туман розтанув на тому місці та впали на землю клапті сіті.

І що б тут вдіяли стражники?

Минали дні за днями. Я втомилася. Днювала й ночувала з посохом у руках, щомиті чекала нападу — з неба, з-за спини, з-під землі. Нервова напруга давалася взнаки: якось я мало не вбила Гарольда, який у сутінках несподівано вигулькнув з-за каменя.

— Ти чого?!

— Нічого… — я опустила посох. — Вибач…

Здавалося, кінця-краю не буде цим бридким чудесам і підлим небезпекам, аж якось опівдні ми вийшли на зелений лужок біля звичайнісінького зеленого лісу. Співали звичайнісінькі пташки, паслися білі кози, і звичайнісінький хлопчисько (ну, може, не зовсім звичайний — у нього були перетинки між пальцями) витріщився на нас із подивом і жахом.

— Ну от, — полегшено сказав Гарольд.

У каравані за нашими спинами заговорили голосніше, засміялися, хтось заспівав. Я подумала: може, це і є та нова земля, яку шукав Оберон? Може, тут і зупинимося?

Цей світ оточували гребені зубчастих скель. Бігла річка, досить широка, спокійна, і впадала в озеро. На горбі селище стояло; нам назустріч виступило місцеве начальство: сивий старигань, який підтримував власну бороду, і огрядна чорнява жінка в гарній вовняній накидці.

— Мир вам, — сказав, уклонившись, Оберон. — Чи дасть ця земля притулок і відпочинок мандрівному Королівству?

Вони називали себе річковими людьми й вирощували на її дні якийсь особливий підводний злак. Жили не так щоб дуже багато (річка була маленька, не могла всіх прогодувати, постійно виникали суперечки через підводні наділи), проте й не бідно: у лісі водилися птахи й дичина, в озері — риба, на берегах ріс льон, паслися кози. Працювали сім’ями, старійшину обирали громадою. Загалом жили собі на втіху, хіба що чудовиська з навколишніх гір інколи могли потягнути ґаву-пастушка.

Нас зустріли з усіма почестями, на які були здатні. Коли ми йшли через селище, нам кланялися доземно, а деякі, особливо вразливі, падали ниць. Не можу сказати, щоб мені це подобалося. Про що можна говорити з людиною, яка, не встигнувши привітатися, гепається долілиць в пилюку?

Нас, магів, кликали оселитися в хатині старійшини, та я відразу сказала, що не піду. Щоб він постійно карка гнув перед мною? Краще я буду з караваном, на травичці, на узліссі. Після довгої дороги по камінню трава здавалася м’якенькою, як хмарина, ліс — світлим і звучним, наче срібний дзвіночок, і не хотілося нічого: тільки дихати й насолоджуватися життям та відчувати й розуміти, що ось воно, щастя.

Гарольд теж відмовився від комфортного нічлігу. Ланс залишився з королем. Високості розділилися: п’ятеро висловили бажання ночувати під дахом, в найдобротніших і найбагатших будинках селища. Ельвіра — а хто ж іще? — вирішила спати в кареті.