Розділ двадцять дев’ятий Усе заново

Усе заново

Замок змінювався щосекунди. Ось він зовсім іграшковий, ніби шоколадний, з тоненькими башточками, з мереживними ґратами; ось він на очах погрубшав, посуворішав і перетворився на фортецю — твердиню з неприступними стінами, з очима-бійницями. Ось він став білим як сніг і святковим; ось його стіни набули рожево-цеглистого відтінку, а башти потовстішали, наче бочки. Ось він знову почав змінюватися: струмував у повітрі, перетікав сам у себе, поки не став природною частиною пейзажу. На фоні далеких скель, у компанії з високими соснами, в дружбі з лугами і морем — здавалося, він виріс тут сам по собі, саме такий, як захотілося природі, а якщо його не буде — світ навколо стане біднішим…

Я скажено зааплодувала. Люди, що стояли навколо, покосували зі здивуванням. Я зніяковіла й заховала долоні під пахви.

— Приблизно так, — сказав Оберон.

Повітряний замок на мить став майже реальним, а потім розтанув без сліду. Оберон опустив посох.

Люди, які до того стояли тихо-тихо, заговорили всі разом, зарухалися, хтось щасливо розсміявся. Я з жалем дивилася на місце, де ще секунду тому стояв замок — такий гарний! Це скільки ж часу потрібно, щоб побудувати його з піску й дерева, каміння й глини по-справжньому?

Навколо були тільки щасливі обличчя. Навіть древній старигань (за останні кілька тижнів він ані крапельки не помолодшав) усміхався, сидячи у кріслі-ношах. Комендант набундючився від усвідомлення власної вагомості, у його руках був згорнутий в трубочку план, і він розподіляв доручення. Канцлер, навпаки, весело скинув куртку й закотив рукави сорочки — він збирався складати піч для випалювання цегли. Оберон щось пояснював начальникові варти, який став тепер бригадиром лісорубів. Стражники стояли зімкнутою шеренгою, на плечі у кожного була сокира, а у блондина, який ділився зі мною вудкою, навіть дві…

Зграйкою пройшли колишні принцеси-наречені, а зараз хранительки Обіцянки. Я нишком глянула на них — та вони дівчатка зовсім, ще не скоро, мабуть, посивіють. У мене трішки відлягло від серця.

— Ліно! — Оберон тепер ішов до мене. — Тобі доведеться чергувати на кухні… — він уповільнив крок. — Чи ти хочеш просто зараз додому?

Я з жалем глянула на те місце, де раніше стояв повітряний замок.

— А можна додому негайно?

— Ну звичайно, — сказав Оберон втомлено. — Королівство засновано. Один крок — і ти там, звідки я тебе взяв… Що ти вирішила?

Він виглядав чужим. І Гарольд насупився й відвернувся. Я образилася: вони обидва думають, що я отак їх кину?

— Я вас покину, чи що?

Вони переглянулися. Оберон фиркнув. Гарольд широко заусміхався.

— Вона нас не залишить напризволяще, — сказав Оберон майже ніжно. — А кашу варити ти вмієш?

— Та вже зварю якось!

Ох уже ці казани над багаттям! І нема вимикача, щоб зменшити чи збільшити вогонь. А диму, диму! А кіптява! А спробуй дотягнутися до дна — хай навіть довгою ложкою!

Я зовсім зневірилася, коли на допомогу мені надійшла мати Гарольда. Вона була чудовою куховаркою: навіть те, що в мене вийшло з грудками, вона примудрилася розім’яти, а те, що підгоріло, — довести до їстівного стану. У короткі хвилини перепочинку я дмухала на обпечені пальці. Ось як буває: з мага дороги — в куховарки. Та що вдієш, якщо навіть канцлер тягає каміння, якщо навіть сестри-хранительки (хай їм грець), підібгавши спідниці, місять ногами глину!