Розділ тринадцятий Розвідка боєм

Розвідка боєм

Увечері мене покликали на військово-дорожню нараду.

Майже всі вже спали, втомлені переходом у горах, над прірвами, крізь печерні тунелі й хисткі кам’яні місткі над безоднею. Я теж ледве стояла на ногах. Гарольд зміряв мене поглядом, простягнув руку над моєю головою:

— Оживи…

Очі мої відразу ж розплющилися, сон зник. Зате Гарольд помітно зблід.

— Тебе ж не просили, — сказала я з докором. І, спохопившись, додала: — Спасибі, звичайно…

Цього разу шатро розбили на узліссі. Дерева за контурами скидалися на ялинки, але з сірою і чорною хвоєю. Я торкнулася однієї гілки — фу! Голки були схожі на жорстке людське волосся. Ну й місцинка, скажу я вам!

І все-таки тут було гарно. Незвично й страшно, як на іншій планеті (фіолетове небо на заході… Волосаті ялинки, вершини скель, мов звернуті до неба носаті сердиті обличчя…), але все-таки гарно. І в животі в мене тоненько заспівала «мандрівна» струна. До далеких країн лежить наш шлях, десь там, на далеких берегах, народиться нове Королівство!

Військово-дорожня нарада цього разу проводилася в розширеному складі. Крім Оберона і нас, магів, там були присутні канцлер, комендант, принц і начальник варти. Усі вони по черзі говорили, проте слухати їх було зовсім не цікаво.

Комендант довго й нудно доповідав, скільки борошна, в’яленого м’яса, овочів і круп витрачає щодня караван, скільки вівса з’їдають коні, які ремонтні роботи потрібно провести найближчим часом, як зменшити витрати палива, скільки підків загублено, скільки дьогтю потрібно для возових осей і так далі. Канцлер, слухаючи його, все сильніше надувався й червонів, а потім закричав, що це головотяпство й шпіонаж, коні при такому пайку здохнуть з голоду через три дні, а якщо «його милість» не напоумиться, то здохнемо й усі ми.

Комендант не погодився, почав заперечувати й лаятися. Принц слухав із хворобливою увагою. Я скоса глянула на Оберона — той ледь помітно усміхнувся мені, мовляв, нічого страшного. Звична справа.

Нарешті начальник варти гаркнув на коменданта й канцлера і велів їм або замовкнути, або говорити по черзі. Сперечальники розійшлися в протилежні боки шатра, ну зовсім як боксери під час перерви між раундами, і звідти сопіли, зітхали, бурмотіли під ніс і обмінювалися сердитими поглядами.

— Що у нас із високостями? — запитав Оберон принца.

Той втомлено знизав плечима:

— Як я й казав. Стелла, Розіна й Ортензія поводяться як люди. Ну, іноді вередують. Але терпимо. Алісія і Філумена вимагають танців, розваг, тричі на день непритомніють, однак і це можна витерпіти. Але Ельвіра! їй доведеться затикати рота, замикати в кареті, усипляти… Я не знаю, що з нею робити, вона постійно сидить і бубонить, що все пропало, що ми загинули, навіщо ми залишили старий замок, тепер на всіх нас чекає жахлива смерть. Решта слухають її й заражаються, немов грипом, — починаються істерики, непритомніють… Ваша величносте, я прошу вас вирішити це питання, бо, зрештою, за вами останнє слово.

— Ти пропонуєш скинути її в прірву? — запитав Оберон серйозно.

— Я із самого початку казав, що її не можна брати, — принц зблід. — Вона істеричка й панікерка.

— Вона — частина нашого Королівства. Не все, що в Королівстві, — цукор.

Принц опустив очі.