Розділ двадцятий Самі

Самі

Якби ви впали в річку зі згущеним молоком…

Якби мільйони змій, виготовлених із несмачного желе на кондитерській фабриці, всі переплуталися й почали поволі звиватися…

Якби… Тобто ніякого задоволення в цьому не було.

У щільній струмуючій масі можна було дихати (насилу) і трохи бачити (немов крізь каламутну воду). Ні смаку, ні запаху, ні взагалі поняття, що це таке, — неначе сам туман згустився й став нашим ворогом. У ньому не можна було пливти — опускалися руки, ноги не знаходили опори. Ми борсалися, мов космонавти-новачки, котрі вперше потрапили в невагомість. Крутячись і сіпаючись у прозорому киселі, ми примудрилися схопитися за руки і не дали туманові розтягнути нас у різні боки — але це була наша єдина перемога.

Навколо мчали чорні тіні горбів і дерев, і тільки небо, безтурботне перлисте небо було нерухомим. Довго це триватиме? Років сто. Чи тисячу. І я, як не намагалася, нічого не могла зробити доти, доки потік туману, що ніс нас, не схлинув сам, і ми не зависли — на мить — у повітрі, між зірками зверху і чорнотою внизу.

— Ай!

Упавши, я вдарилася грудьми об посох. Було боляче й паморочилося в голові, проте я все-таки підхопилася — як мені здалося, одразу ж, хоча насправді, мабуть, минуло кілька секунд. Поряд підіймався із землі принц…

А просто перед нами височіла постать, неясна, сіра, майже невидима у світлі зірок. Зціпивши зуби, я змусила себе поглянути на неї нічним баченням…

Величезна баба, товста, приземкувата й гола, здається, була повністю виткана, із туману. На круглому обличчі блукали очі — саме блукали, не маючи постійного місця. Це були маленькі чорні ямки в напівпрозорому холодці. Безформний ніс нависав, ніби величезна крапля, от-от готовий відірватися й упасти. Її тіло опливало, як гаряча грудка жиру, не розібрати було ані рук, ані ніг, ані грудей. З куточка великого рота витікав, як макаронина, струмок напівпрозорого желе — такого ж, як те, що принесло нас сюди.

Від жаху й огиди у мене гостро заболів живіт. Тремтячими руками я підняла посох, наперед знаючи, що приречена: з цим чудовиськом, мабуть, не зміг би впоратися й сам Оберон. Це вона? Та сама, про кого він говорив? Королева туману?!

Сьорбнувши, баба втягнула в себе залишки маси, що струменіли біля неї. Облизалася безформним і розпливчастим, як вона сама, язиком. Глянула мені просто в очі. Я відступила, все ще тримаючи посох перед собою, однак уже готова кинути його й тікати геть, ламаючи ноги, хоч би й назустріч погибелі…

— Зло не має влади! — пискнула я. Набрала більше повітря й крикнула ще раз, майже басом: — Зло не має влади!

Набалдашник мого посоха тьмяно палахкотів. Я підняла руку, ніби відводячи від очей ману. Я хотіла, щоб чудовисько зникло, розтануло, пропало…

Чорний рот, утопаючи в складках туману, шугонув полум’ям. Знову почувся звук — ухання, булькання, шипіння і свист, — бабища сміялася. Вона зробила, що хотіла, їй було цікаво подивитися, що з цього вийде. Хрюкнувши, вона подалася вперед, нависла над нами, як хмара, а потім раптом змахнула всіма своїми складками й злетіла.

І підіймалася все вище, відлітала все далі, аж поки яснішим стало над нами небо, аж поки ми не залишилися одні на нескінченній чорній рівнині.

— Це ви у всьому винні.

Я їх ненавиділа — обох. Вони сиділи, похнюпившись, поряд на стовбурі поваленого дерева. І принц, і принцеса мали кепський вигляд - брудні, бліді, у Ельвіри обличчя у потьоках від сліз. У принца розбита губа. Я могла б підлікувати, але зась. Нехай страждає.

— Це ви! Що ви вчинили! Що тепер буде!