Розділ «Марина та Сергій Дяченки Ключ від Королівства»

— Добридень, — сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), — ваша величносте…

— Присядь.

І я вмостилася поруч із ним.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я б збрехала, мабуть, що це мій учитель. Чи батько подружки.

Нізащо нікому я не сказала б, що це король-чарівник.

А мені так хотілося! Так хотілося, щоб вони про це знали!

— Ну, як у тебе справи? — запитав Оберон.

Я хотіла сказати відразу: «Погано». Вчителі прискіпуються, алгебра паскудна, контрольну завалила. Заберіть, мовляв, мене до Королівства…

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у власній дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

— Добре справи. Дякую. А у вас як?

— У нас гірше. — Оберон недбало струсив сніг із плеча. — Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

— Ви кудись виїжджаєте?

— Так. І далеко.

— Ви кидаєте замок, сад… Ви залишаєте своє Королівство?!

— Ні. Я веду Королівство на нові землі… А замок і сад залишаю, так. Вони живуть своїм життям. Вони мені набридли.

Я поводила підошвами по снігу, ніби шліфуючи його. Оберон говорив незрозумілі речі, а я, чесно кажучи, чекала зовсім іншого.

Я чекала, що він запросить мене в замок. Краще — на бал. Або ні — краще на турнір… Та байдуже куди, тільки б у Королівство. І нехай усі йому кланяються, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

— Ходімо?