Розділ двадцять перший Поневіряння

Поневіряння

Ось воно, моє Королівство. Бредуть, узявшись за руки, дивляться під ноги. І правильно роблять: земля горбиста, стирчить коріння, раз у раз трапляються то ями, то чиїсь нори…

Здригнувся посох у руці. Небезпека. Де, зверху? Праворуч? Ліворуч? Де?! Ах, знизу…

Так і є, у дірці під перекосокривленим пнем поблискують очиська. Начебто маленькі. Але не дамо себе пошити в дурні: воно може бути отруйне. Чи їх багато. Чи це не очі взагалі, а…

Посох реагує швидше, ніж я. Те, що здавалося пнем, насправді щось зовсім інше. Ось воно підіймається, спираючись на коріння, з тріском робить кілька кроків уперед…

Червоно-зелений струмінь охоплює його ніби вогненним поясом. Тварюка здригається, однак іде, тягнеться корінням-щупальцями, одне з них обвиває посох і рве з рук — здираючи шкіру з долонь.

Проте головного удару вже завдано. Полум’я здіймається звідкись знизу і охоплює весь пень. Я вириваю посох зі щупалець, що конвульсивно сіпаються.

Смердить. Фе… Ну й гидота.

З багаття розбігаються, виблискуючи очками, коричневі пласкі істоти. Кожне схоже на щура, якого переїхав асфальтовий каток.

Пень падає набік. За основу йому служить м’ясиста гидота, що вже підгоріла, схожа на ілюстрацію з лікарського довідника.

Я відводжу очі.

Як рахувати дні? Робити зарубини на палиці? І якої болячки їх взагалі рахувати, якщо перший схожий на другий?..

Мертвий ліс здавався нескінченним. З їстівного були тільки гриби, мене вже нудило від самого їх запаху. За розваги слугували страховиська, що атакували нас майже безперервно вдень і вночі.

А головне, я була сама. Абсолютно. Як ніколи в житті.

Ельвіра і принц — удвох. А я — я не мала з ними нічого спільного.

Якось уночі (а лягала я в одязі, з посохом у руках, покладаючись на чутливість моєї зброї) я ніяк не могла заснути. Лежала й переверталася з боку на бік, дивилася, як повзе по небу місяць. Мені здавалося, що я захворіла, лежу з температурою і бачу нескінченний страшний сон.

Тихо встав принц — моє вухо, натреноване, розрізняло тріск кожної голочки у нього під ногами.

Він нахилився до мене. Він знав, що я не сплю.

— Ліно… давай помиримося, га?