Розділ «Марина та Сергій Дяченки Ключ від Королівства»

Він не звертав уваги на мої сльози, наче не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.

— Я взагалі нікуди не входила. Я кинула кульку в кущі… А потім полізла шукати…

— Ну, зрозуміло, — він поклав руку мені на плече. — Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості: або я тебе зразу ж відправлю додому…

— Так! Так!

— …Або все одно відправлю додому, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі розповім…

— Ні! Нічого мені не треба! Тільки додому!

Здається, він засмутився.

— Ти впевнена? Я розумію — ти втомилася, голодна, але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо ти хочеш помити руки…

— Я хочу додому, і все.

— Не бійся. Ти в цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути — і я поверну. Один крок — і ти будеш удома, однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його більше, я зробила крок.

Це був найдовший крок у моєму житті.

Я сиділа на лавці біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками і зошитами — в учительській, мама — на роботі, синець — під оком, і величезний скандал — не за горами.

Розділ третій

Королівство вирушає в дорогу

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? А король у золотій короні? А у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А в мене був знайомий король. Був, однак я добровільно відмовилася від цього знайомства.

Чи слід згадувати, як гірко я шкодувала?

Чому хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати? Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Може, саме це він і мав на увазі — що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила». Так він казав при першій нашій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: від чого ж я так по-дурному відмовилася?