Розділ шостий Квіти та змії

Квіти та змії

Як тільки закінчилися поля, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми — один за одним, високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.

Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо — він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще друга, окрім Оберона.

Заметушилися люди, забігали, запалали багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмиз збирати, ні бутерброди нарізати, як на шкільних пікніках. Мені одній із перших принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще кухоль чи то морсу, чи то компоту ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще скибку хліба — житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням змолотила й випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати, зникати, поки не розтануло зовсім.

А коли потім виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, поїти і нам догоджати…

Це супер!

Я відійшла вбік, вмостилася на травичці й звела погляд до неба синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмари білі-білі, і ластівки.

Я подумала: ось я і в Королівстві. Король — мій друг і скривдити не дасть. От хіба дійсно слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а ввічливість ввічливістю.

Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, їх кілька, шість, чи що? Навіщо так багато? Треба буде поцікавитися…

І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…

— Ну, розляглася! Вчитися хто буде?

З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд, рішучий і похмурий.

— А ти мене вчитимеш?

— Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.

Робити нічого — довелося мені встати з тепленької травички та йти за вчителем. Він привів мене на узлісся гайка, поставив на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.

— Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.

— Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

— Минулий раз не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі — отруйна змія. Визнач, під якою.

— Змія?