Розділ чотирнадцятий Маги в дорозі

Маги в дорозі

На ранок караван вирушив у дорогу — повз небезпечний ліс, у глушині якого кублилися чудовиська.

Люди принишкли. Королівські музиканти не бренькали струнами, не перемовлялися стражники й кухарі. Комендант і канцлер їхали з протилежних боків карети. Шторки на вікнах їхніх високостей були наглухо запнуті.

Двічі караван перетинав вузькі тріщини, через які не міг би перестрибнути ані кінь (окрім Фіалка, певна річ), ані людина. Я вперше побачила, як «зводять повітряні замки», точніше, «повітряні мости», — це були справжнісінькі міцні горбатенькі мости з гладких колод. Вони виникали нізвідки за велінням посоха Оберона й танули в повітрі, щойно останній віз перекочувався на протилежний край ущелини. Здавалося, король чаклує легко, ніби грається, однак я чомусь була впевнена, що ці «мости» забирали в Оберона чимало сил.

Інтуїція?

Король верхи на Фіалку кружляв навколо каравану, то виривався уперед, то відставав, то тримався обабіч. Я їхала на чолі колони між Лансом і Гарольдом, і в нас не було часу, щоб і словом перемовитися. Щосекунди над караваном міг злетіти чорний розвідник, і доля Королівства залежала тільки від нашої влучності.

Першого розвідника побачив Гарольд, однак збити не зміг — промахнувся. Я бачила, як промінь, випущений моїм наставником, прослизнув під потворним розчепіреним корінням, мало не зачепивши його. Ланс, ніби у сповільненій зйомці, ще тільки повертав голову. Не встигнувши ні про що подумати, я стиснула посох мокрими долонями й розпиляла сосуна навпіл, наче дерево циркулярною пилкою.

Запахло стружкою. Дві половинки розвідника рухнули обабіч каравану. Ззаду хтось вигукнув «ура», хтось зааплодував, а я не відчула нічого, окрім роздратування: не час шуміти! Не час радіти! їх тут можуть бути сотні!

Другого розвідника збив Ланс, ледве ворухнувши плечем.

Потім дуже довго нічого не відбувалося. Від постійного напруження можна було збожеволіти. Дорога була одноманітною, чорний ліс так само тягнувся праворуч, і таким же сірим було пустище. Мені хотілося, щоб хоч що-небудь сталося, — я почувалася пружиною, яку всі розтягують і розтягують, а відпустити забувають…

А потім злетіли відразу три розвідники. На такий випадок у нас був договір — я збиваю того, що в центрі, Ланс — лівого, Гарольд — правого. Але ці чорні постійно мінялися місцями! У котрого мені пуляти?!

Мало не сталося нещастя: ми з Гарольдом вибрали одну ціль. Ланс підрізав іншого, однак третій — третій шугонув вище, розпрямив гілки, мені здалося, що я вже чую скреготливий крик…

І тут Ланс випустив у нього не просто промінь — струмінь вогню. Вогонь охопив сосуна повністю. Розламуючись у повітрі, він полетів вниз і, впавши, перетворився на купу чорної пилюки.

Ми мовчали. Це було найстрашніше очікування в моєму житті. Мені ввижалися зграї чудовиськ, що злітають над лісом. Раптом вони почули?!

Нічого не відбувалося. Гарольд видихнув крізь зціплені зуби.

— Пронесло, — сказав Ланс.

І більше нічого не промовив протягом багатьох годин.

Чорний ліс помітно порідшав. Змінилося повітря — стало вологішим, було легше дихати. Промчав мимо Оберон, вилетів уперед, провів посохом, перевіряючи, чи нема попереду небезпеки. Повернувся до нас:

— Повертаємо ліворуч! До річки!