Розділ тринадцятий Розвідка боєм

Захотілося стрибати м’ячиком, бігати перекидьки, битися з кимось, скоювати подвиги… І літати! Ех, як мені захотілося літати!

Я не втрималася і підстрибнула. Ще і ще, а Оберон ані крапельки не змінився. Наче й не поділився зі мною цілою купою власних сил!

— Спасибі, — пробурмотіла я. — Е-е-е… ваша величносте. Я тепер точно не засну!

— Власне, спати тобі не доведеться, — майже винувато сказав Оберон. — Я збираюся взяти тебе з собою на розвідку. Що ти про це думаєш?

Фіалк не стояв, прив’язаний з іншими кіньми, не жував овес — він з’явився з темноти, молочно-білий, вільний, по-лебединому вигнув шию, зблиснув крокодилячими зубами. Каре око допитливо втупилося в мене.

— А де твій посох? — запитав Оберон.

Ой леле! Я була в такому захопленні від його слів про розвідку, що забула свою зброю в шатрі! Ганьба на мою голову!

Я чекала, що ось зараз він скаже: ну, коли ти так поводишся з посохом, я не візьму тебе з собою. Я була до цього абсолютно готова, проте Оберон тільки докірливо похитав головою:

— Іди й негайно принеси.

Я повернулася із посохом напереваги, захекавшись, з червоними від сорому вухами.

— Я більше ніколи його не забуду, чесне слово… ваша величносте! — палко запевнила я.

Замість відповіді Оберон узяв мене попід пахви, легко підняв і всадовив у сідло. Я одразу ж підібгала ноги, бо Фіалку забажалося у цю мить розпрямити тонкі шкірясті крила. Коли Оберон скочив у сідло за моєю спиною, крокодилокінь склав крильця, і я коліньми відчула, які вони теплі, майже гарячі.

— Ти бачиш у темноті?

— Ні, — зізналася я.

Він підніс долоню до мого обличчя. Крізь щілинку між його пальцями я побачила світло — дерева й скелі ніби світилися зсередини, кожен камінчик виступав з мороку, але не відкидав тінь.

Оберон прибрав руку. Знову стало темно.

— Не бачу, — жалісливо сказала я.

— Це просто. Заплющ очі…

Я скорилася. Він легко притиснув мої повіки долонею.

— Уяви, що у тебе на лобі, трохи вище від перенісся, прожектор. Як у поїзда в метро.