Розділ тринадцятий Розвідка боєм

Я глянула туди, куди він вказував. Чорне потворне дерево на межі лісу й пустища раптом заборсалося, засмикалося і злетіло в повітря, обсипаючи камінчики з короткого коріння. Гілки-лапи затріпотіли, стовбур розпрямлявся і складався, ніби складаний ножик. Такої тварюки я ніколи на жодному малюнку не бачила. Це був не птах, не ящір, а якась літаюча потвора!

— Дуже небезпечні, — пошепки сказав Оберон. — Це розвідник. Зараз він подасть сигнал…

Тварюка вибухнула звуком, схожим на скрегіт заліза по склу. Я ледве втрималася, щоб не заткнути вуха.

І тут із лісу як шугоне зграя таких самих «літаючих ялинок»!

Вони не кричали. Вони мовчки здійнялися над нами — мені здалося, що їх там штук сто, не менше.

— Це сосуни. Зараз вони влаштують хоровод — коло в колі. Почнуть кружляти врізнобіч. Від цього їхнього обертання зміщуються земні шари. Жертву затирає каменепадом. Сосуни сідають на труп чи трупи, пускають коріння й мирно ростуть кілька років, поки вистачає поживи.

Я вчепилася в його руку.

— Тікаймо швидше!

— Але ж ми розвідники, а не втікачі… Бери посох. Повторяй за мною.

Він однією рукою підкинув свій чорний посох. Тонкий промінь різонув по зграї, тварюки безшумно заборсалися. Оберон ударив ще й ще раз — запахло свіжою деревиною, наче у столярній майстерні. На голови нам посипалася хвоя. Фіалк витягнув шию, розпрямив крила, став дибки. Чорна тварюка рвонула вниз, явно збираючись вп’ястися кігтями мені в очі. Я заволала із жаху, зажмурилася, вчепилася у посох, ліва долоня стала гарячою, ліва — скрижаніла. Бабах!

— Ліно, бийся, як маг, а не смали своєю самодіяльністю мені бороду! Нумо!

І Оберон, підхопивши мене під пахву, зіскочив з сідла.

Пс-с-с! — зметнувся його промінь. Трісь-трісь-трісь! — посипалася тирса. Зграя чорних істот, що вже зібралася було в хоровод, знову розлетілася на клапті кіптяви.

Я обперлася на посох і сама до ладу не розуміла — це моя зброя чи милиця? Від жаху тремтіли коліна, чорні сосуни кружляли над головою, проте найстрашнішим було те, що зараз Оберон усіх їх переб’є, а на мені назавжди залишиться клеймо боягуза!

Я вирівняла дихання. Відчула теплий клубок у животі, підняла його в серце, в ліву руку, в посох… Вогонь!

Небо заяскравіло зеленим і червоним. Мій залп вийшов гарнішим, аніж у Оберона, проте, здається, нікого з тварюк я не зачепила.

— Економніше, Ліно, тонким променем, прицільно. Дій.

Я знову відчула під грудьми теплий клубок…

Коли починаєш битися по-справжньому, страх зникає. Я це давно помітила, ще в пісочниці, коли до мене чіплялися старші дівчатка, їжте на здоров’я, панове сосуни!

Чорна зграя розпалася: половина повернула назад до лісу, а половина піднялася вище й там вправлялася в повітряній гімнастиці. Однак тварюк було надто мало, щоб побудувати два хороводи. Виходила якась зіпсована дірява карусель. А після того як Оберон прицільно збив трьох, «летючим ялинкам» розхотілося мати з нами справу. Вони всі зникли за верхівками дерев.