Розділ тринадцятий Розвідка боєм

— Розумієш, Ліно… Дурних, звичайно, нема. Усі чудово розуміють: поки ми разом, у нас є шанс. Однак у дорозі бувають такі ситуації… Нам буде страшно. Усім. А страх пробуджує в людях відчуття, про які вони раніше навіть не підозрювали. Почнуться сварки, розбрати…

— Як у канцлера й коменданта?

Оберон зітхнув.

— Ти думаєш, вони раніше не сварилися? Лаялися, ще й як. Тому їхня сварка мене не турбує. Поки що. Поки вони не надумають ділити владу.

— А принцеси…

— Те ж саме і з принцесами. Ти думаєш, Ельвіра раніше не вередувала? Олександр із нею намучився…

Я не зразу второпала, що Олександр — ім’я принца.

— То чи не простіше, — почала я тему, котра давно мене хвилювала, — залишити принцові одну наречену?

— Простіше, звичайно… І гуманніше. Однак неможливо.

Фіалк перемахнув ще через одну тріщину. Цього разу я навіть не здригнулася.

— А чому?

— Бо такими є закони Королівства. Дівчина, яка босоніж постукала у ворота рано-вранці, назвалася дочкою далекого короля й хоче стати нареченою принца, повинна бути прийнята. Принцеси-наречені дуже бажані для «тонкого» світу — вони сповнені надій, навколо них встановлюється гармонія…

— Нічого собі гармонія! Навколо цієї Ельвіри?

— Уяви собі. Думаєш, вона вередує, бо лиха? Та вона ж бореться за своє щастя! Вона таким чином хоче привернути до себе увагу принца… І їй це вдається. Він тільки про неї й говорить.

— Він же її терпіти не може!

— Це зараз йому так здається. А насправді він до неї небайдужий.

— Та-ак? — протяжно вимовила я.

Мені іноді здається, що я нічого не розумію в житті.

Оберон раптом вхопив мене за плече.

— А тепер дивися вперед. Бачиш?