Розділ «ЕПІЛОГ»

Земна кора, що вже настовбурчилась перед черговим катаклізмом, завмерла і заспокоїлась.

Велетенські хвилі сумирно вляглися назад в океан, метеоритні дощі так і не досягли земної поверхні, глефи повернулись у море, клуби отруйного газу розсіялись на безпечній для людини висоті.

І людство опанував жах. І воно довго тупцювало в очікуванні Воріт, а не дочекавшись ні смерті, ні порятунку, тихенько повернулось у свої майже не постраждалі міста.

То були роки розгубленості та сум’яття. Не знали, чи відлічувати початок нового циклу й народжувати дітей; зрештою природа взяла своє, й у пологових будинках запищали перші немовлята. Новий цикл — нове життя; ось уже сімнадцятий рік на порозі, й ніхто не знає, чого чекати від нового апокаліпсису…

Стара, що дивиться на море, вірить, що апокаліпсису не буде взагалі.

Мало того — часом їй здається, що вона знає це.

Напевно.

Апокаліпсису не буде — ніколи більше; чому, питає вона, дивлячись просто перед собою далекозорими сльозавими очима. Чому?!

Може, тоді — в евакуаційному автобусі, в істериці — її навідало марення.

Їй привидівся отвір загиблих Воріт. Море, зеленувате світло й невагомість, поспішають до поверхні райдужні бульбашки… Їй здалося, що простягнуті в порожнечу руки натикаються на золоте павутиння. Усі її сили, всі її бажання переплавились тоді в лють, в одне-єдине бажання — розірвати, прорватись, пробити…

Тоді мереживна сітка луснула, і на далекій межі марення — якщо це було марення — позначилася чужа присутність. Ніби раптово розплющене око. Потрясіння було таким сильним, що вона майже відразу зісковзнула в темряву…

Стара зітхає. Підводить погляд до низького неба. Чому, безпорадно питають запалі губи. Чи можливо, що вчинок її сина, екзальтованого хлопчика… Що вчинок шмаркача, який відмовився від привілеїв евакуації, дитячий загалом учинок — похитнув основи світобудови? Чи можливо, що народжений люттю поклик почули? Хто?! Ні, каже собі стара. І сама ж перепитує недовірливо: ні?

А може, це випадковість? Сліпий збіг, і дарма вона сушить собі голову, і дарма ставить, як дятел, одні й ті самі питання? Може, десь далеко, зовсім в іншому місці й зовсім інші сили вирішили за неї — і за людство — увесь цей кросворд?

…Однак апокаліпсис скасовано і намордник із людства знято. Світ спущено з повідка; стара знає, що не доживе до часу, коли людство остаточно усвідомить свободу. Вона знає це й не засмучується.

Вона стомилась.

А сьогодні вона стомилась особливо. І, можливо, їй не слід було йти на берег — після того, як кілька годин довелося провести на ногах, не присідаючи. Вона була на цвинтарі; могилу її сина, лікаря Андрія Сотова, уже хтось прибрав, і хтось лишив на ній букет прив’ялих тюльпанів.

Андрій Андрійович Сотов загинув у віці тридцяти трьох років; лікар швидкої допомоги, він усього кілька неспокійних місяців устиг побути військовим лікарем. Коротка війна почалася раптово — і так само раптово скінчилась…

Стара приплющила очі. Миттєва тінь, чорний гелікоптер, що проносився по дну її пам’яті. У тій ущелині людей розстрілювали з гелікоптерів, як колись розстрілювали глеф. Її не було там, але їй здавалось, що вона пам’ятає: темний силует, що закриває сонце, ревіння моторів і кулеметні черги, пил…

Тиша. Звук хвиль, що набігають на берег.

На верхівці скелі з’явилася компанія підлітків; певно, хлопчаки накинули оком на зайняте старою місце, бо голоси їхні звучали невдоволено. Слух старої не дозволяв розібрати окремих слів; плюскотіння хвиль вона чула виразно, і крики чайок, і шелестіння вітру, але людські слова змазувались, не затримувались у свідомості; ось голоси хлопчаків зробилися особливо дзвінкими й загрозливими, і хтось навіть кинув камінь, який упав за два метри від непорушної старої; потім обурення одразу стихло, хлопчаки обмінялись репліками на півтону нижче — і пішли геть, визнавши за старою її право на зручність каміння та скель, на море, на самотність.