Розділ «ЕПІЛОГ»

Вона усміхнулась.

На півтону нижче. Тон, тон, напівтон; гами, гармонія, партитура. Її справа втратила сенс. Ніхто й ніколи не дізнається, мала вона рацію чи помилялась. Ніхто й ніколи не почує того акорду, який іноді — от як зараз — луною звучить у її вухах. Мабуть, це голос зниклих Воріт…

Так, звісно, ніхто не сортуватиме цих хлоп’ят на гідних і не гідних для Воріт; їх розсортує час, доля і удача, та сама, що відвернулась від її сина в розпеченій кам’яній ущелині…

Доля. Удача.

Може, саме ці хлопчаки були позавчора на стадіоні. І теж опинились у натовпі, що посунув одночасно з усіх секторів. Там, де загинули в тисняві двоє хлоп’ят і дівча. Позавчора. Там, де не було апокаліпсису, — всі просто хотіли швидше вийти…

Людство, звільнене від намордника, ще збиратиме свою мригу по камінчику. Збиратиме і знову руйнуватиме; вона може лише побажати йому удачі. Перед людством стоїть новий вибір, але вже без неї, без немічної старої на березі моря.

Хлопчаки пішли геть, і кожен поніс із собою свою частку апокаліпсису.

Вона знову заплющила очі, але не перестала бачити море. Мабуть, її повіки потоншали. Зробилися напівпрозорими, як цигарковий папір; десь на краю видимості мерехтіли чорні дальфінячі спини. Вона знала, що це омана, що дальфінів давно ніхто не бачив і не побачить більше, що дальфіни — вже легенда…

Їй здавалося, що вона дивиться вниз очима чайки у небі — і бачить себе, стару жінку з дуже рівною спиною, яка так вдало і затишно вросла в прибережні скелі, що, здавалося, вона споконвіку сидить тут, поклавши підборіддя на долоні, а долонями спираючись на палицю.

Вона й теплий камінь на березі — рівноправні.

Чому, монотонно питає хвиля, набігаючи на берег. Чому? І що буде тепер? Що буде з усіма нами?

Теплий камінь мовчить.

І стара мовчить.

Чекає відповіді.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!