Розділ «27»

Обидва матроси втупилися в Харитонова, ніби він уже щось обіцяв їм.

– Гаразд, – видихнув Петро. – Значить ти, Василю, першим підеш. Можеш поверху, поки тихо… – І Петро відчинив вузький люк у торцевій стінці бронеплатформи.

– Давай через тендер і до Михалича! – сказав він.

Харитонов, залишивши речовий мішок на підлозі, проліз у люк. Перед ним підстрибував, здіймаючи в повітря вугільний пил, широкий тендер із бортами, трохи загнутими всередину. Харитонов плигнув на нього і ледве не впав, бо ноги не знайшли там твердої опори, – вугілля розповзалося під ними, і тому, щоб не звалитися, Василь усівся, схопившись рукою за борт. Шкандибаючи, дістався входу в машинне відділення. Там, відчувши себе вже впевненіше, він пройшов вузьким залізним коридором і опинився в кабіні, де побачив Михалича, що пильно дивився вперед.

– О, знову крайнього знайшли! – пробурчав він. – Гаразд. Бери лопату і закидай вугілля в топку, я пізніше підмогну!

Повернувшись на тендер, Харитонов узяв у руки лопату й подивився на всі боки, на дерева, що проносилися мимо, і галявини. Сонце висіло над головою і шкварило щосили своїми променями по зеленій живучій землі. Наввипередки з бронепоїздом летів якийсь птах, що раз у раз розкривав дзьоб, але співав він чи кричав – розібрати через металевий шум було неможливо. Раптом з одного боку дерева на мить розступились і за ними виникло поле, а за полем, немов у казці, розкинулося маленьке село в декілька будиночків із дахами, вкритими соломою.

І від побаченого, і від тремтіння, що почалося на осях бронепоїзда і захоплювало собою всю броньову машину й тих, хто був на ній, у Харитонова виникла якась особлива життєрадісність, що розпирала його груди, примушувала його судорожно стискати кулаки. І так хотілося закричати щосили: «Вперед!!! Вперед!», і хотілося закричати так голосно, щоб почути самого себе, щоб перекричати шум бронепоїзда. Але Харитонов утримався від крику. Він просто стояв, напружившись від гордості, що проникла в нього з тремтінням, і, здавалося, була абсолютно безпричинною, скоріше механічної властивості. Стояв і дивився вперед, і приємно було відчувати шкірою обличчя силу зустрічного вітру, і приємно було думати про те, що з легкістю протистоїть він цьому вітру і так, напевно, зможе він протистояти всьому, що виникне ще на його шляху, що намагатиметься зупинити його, не дати йому рухатися далі до невідомої мети. І, мовби від цієї напруги та гордості, відчув він у собі величезний приплив сили, і пушинкою видалася совкова лопата.

А бронепоїзд усе набирав і набирав швидкість, і ще більше почуття гордості виникало в Харитонові. И летіло вугілля в топку – лопата за лопатою, і сильніше палало неживе око слухняної людині машини, і від цього ще швидше котилася вона по іржавих рейках, знімаючи з них іржу і залишаючи їх за собою вже блискучими, відродженими в очікуванні наступних потягів.

Промайнули ще два села, кілька полів пшениці. З кожним кілометром з'являлося все більше ознак організованого людського життя, і хоча Харитонов не знав, що за життя проходило в цих місцях, але в нього з'явилися світлі думки, радісні надії на те, що цей бронепоїзд вивезе його з дивних місць, гідних вибуху, і привезе в інші міста і села, де все, як було в дитинстві, й усміхнені люди ведуть дітей на поле показувати їм перший великоколісний трактор.

Сонце обігнало бронепоїзд. На тендер виліз один із матросів, які раніше чистили гарматну башту.

– Ну йди! – сказав він уривчасто. – Тепера я покидаю!

Харитонов віддав йому лопату і, підходячи до краю тендера, кинув погляд на червоне гасло, півколом виведене на зовнішній стінці гарматної башти.

«Якщо ворог не здається – його вбивають!» – прочитав Харитонов і погодився з цими словами.

Потім пірнув у відкритий люк бронеплатформи.

– От так негра! – реготнув Петро, дивлячись на Василя. – На, обітрися ганчіркою. Воду треба берегти.

Харитонов провів по обличчю ганчіркою й тут же вловив запах мастила.

– Тепер сідай, тут попрацюємо! – сказав Петро. – Бачиш, ми вже п'ять ящиків обтерли, а ще он скільки! – Він показав на пофарбовані в брудно-зелений колір дерев'яні коробки.

Харитонов сів на ящики й узявся до справи. Петро подавав йому брудні снаряди, а він обтирав їх промащеною ганчіркою, стараючись здерти плями затверділого мастила, й потім передавав іншому матросові, що знову вкладав снаряди в ящик.

– А що… Петько каже, ти підірвати все можеш?! – запитав, примружившись, інший матрос.

Харитонов підвів голову.