Розділ «20»

Коли дирижабль виринув із високого туману, Мешканець кинувся до вікна-ілюмінатора і глянув униз.

Там тривала зима, що почалась, очевидно, не так давно. У відблисках рівно постеленого на землю снігу була якась непередавана свіжість. Земля, вкрита білими та зеленими смугами, здавалася тепер живішою і гостиннішою. Вічнозелені сосни й ялини вкривали її не суцільним килимом, а чергувались із широкими білими міжліссями.

По білому листу засніженого міжлісся повільно рухалися двоє людей, що здавалися з висоти дирижабля крихітними казковими гномами.

У Мешканця задряпало в горлі. Розхвилювавшись, він трохи не відчинив вікно-ілюмінатор, аби сказати тим, внизу, що-небудь підбадьорююче й важливе. Але згадав про холод і про те, що навряд чи вони почують його слова.

Тоді захотів він кинути їм що-небудь корисне й окинув поглядом гондолу. Але кидати було нічого. Декілька пачок сигарет «Друг», що залишилися, вітер обов'язково звіє куди-небудь убік. Табурет їм не потрібний, а гучномовець – це єдина цінність Мешканця і, мабуть, єдине, з чим би він не хотів розлучатися. І тоді він просто замислився про цих двох, що йдуть по холоду та снігу. І пожалів їх, і здивувався їхній мужності.

І подумав про те, що навіть, здавалося б, у мертвих просторах іде життя, якщо, звичайно, ці простори російські.

Тим часом двоє, що йшли по снігу, дісталися наступної лісосмуги, й вона поглинула їх.

Мешканець, притулившись до холодного скла, все дивився вниз, чекаючи побачити їх, коли виходитимуть на наступне міжлісся, але вітер звівав дирижабль кудись далі й перебували ці люди десь позаду, полишені на самих себе.

Мешканець сів на табурет і, знову відчувши свою самотність, почав мріяти про маленького хлопчика, з якого він зумів би виростити собі гідну зміну. Він навіть уявив собі цього хлопчика – білявого, можна навіть із веснянками та з пустотливими жвавими очима. І защеміло серце через те, що несподівано згадав він і дружину свою, і дітей, що залишились у далекому минулому, на Внуковському аеродромі. Цікаво, де вони тепер? Що роблять? Чи сумують за ним? І чи піклуються про них його соратники, колеги по Політбюро?

Нікому було відповісти на всі ці питання, і, сподіваючись на краще, Мешканець відволікся від них. Тепер його займали думки про підростаючу зміну, про майбутнього учня. У тому, що він з'явиться, навіть сумнівів не виникало. Адже й він, і його соратники вже далеко не молоді, так що пора думати – кому передати ввесь досвід, усі знання, набуті за довгі роки роботи на землі й за час перебування у польоті.