Розділ «28»

Дні йшли в такій величезній кількості, що неможливо було їх злічити. Летів дирижабль, старів його Мешканець, але ріс і дорослішав хлопчик, якому Мешканець поспішав повідати все, що знав сам і що могло згодитися хлопчикові в його дорослому майбутті, в його майбутньому польоті. Час цей наближався, й тому Мешканець поспішав. Коли недавній хлопчик порівнявся з ним зростом, Мешканець почав звертатися до нього на «ви», щоб привчити до сторонньої поваги. Вже знав підліток на цей час, як і навіщо потрібно робити своєму народові добро, як думати про народ добре і з болем, як турбуватися про народ, який живе далеко внизу, під хмарами, коли трапляються в нього неврожаї, посухи або інші стихійні лиха, нехай навіть самим же народом через недоумство організовані. І тільки одне, але дуже важливе, ще не сказав своєму названому онукові й учневі Мешканець дирижабля. Не повідав він іще, як треба говорити з народом, якщо така можливість або необхідність раптом виникне. І тому, коли підліток іще спав, а сонце вже вставало, Мешканець глибоко замислився, дивлячись на світило, що прокинулось, і згадав один повчальний епізод зі свого минулого, який якнайкраще показував, що і як у таких випадках слід робити. Не бажаючи будити Мику, Мешканець почекав, поки той сам прокинеться від яскравості сонячних променів. Підліток спав на дерев'яній підлозі, й це, як думав Мешканець, його загартовувало. Так, для майбутнього польоту дуже важливо мати здоров'я.

І ось підліток прокинувся, підвівся, привітався з дідом.

– Доброго ранку! – радісно сказав Мешканець. – Як спалося?

– Гарно, – відповів Мика.

– Ну, товаришу Мико, тепер зробіть зарядку, а потім я вам розповім дещо цікаве.

Мика поставив ноги на ширину плечей і замахав міцними руками.

– Раз-два, раз-два! – примовляв Мешканець, допомагаючи хлопцеві тримати ритм у вправі.

Мика присідав, нагинався, віджимався від підлоги гондоли, робив усе, чого навчив його цей добрий і уважний старий, що носив українську вишиванку і, здавалося, ніколи її не знімав.

Потім, за заведеною на дирижаблі традицією, вони деякий час дивилися вниз, розглядаючи свою велику Вітчизну. За задумом Мешканця, ця традиція мала привчити хлопця до вітчизнолюбства, до виникнення глибокого щирого почуття до своєї землі.

– Ну, досить, – скомандував Мешканець через деякий час і, відійшовши на середину гондоли, всівся на табурет, аби кілька разів глибоко вдихнути наповнене киснем повітря, перш ніж почати розповідати названому онуку чергову історію свого повчального минулого.

– Мені хотілося б розповісти вам, Мико, про один цікавий, на мій погляд, факт, – почав Мешканець. – Якось під час перебування в Сочі я отримав лист від одного громадянина. Прізвища автора листа я не назву, тому що це не потрібно. Мине деякий час, коли цей чоловік стане твердо на ноги, тоді, можливо, й буде сенс назвати його прізвище. Зачитаю вам листа, отриманого мною від чоловіка, якого було засуджено за злодійство. Ось цей лист.

І Мешканець дістав із кишені своїх широких штанів затертий конверт і, витягнувши звідти сам лист, розгорнув і почав читати:

«Голові Ради Міністрів Союзу РСР.

Я з 12 років займаюся крадіжками, за що був засуджений чотири рази, останній раз – у 1954 році, на термін 6 років. Покарання відбув. Після звільнення повернувся до сім ї і влаштувався на роботу теслярем. Заробляв 500—600 карбованців за місяць. Платячи за квартиру 200 карбованців за місяць, я не зміг забезпечити сім'ю і, заборгувавши за квартиру 400 карбованців і 600 карбованців у контору, 25 березня ц. р. кинув сім'ю у складі дочки 4 років, матері дружини (дружина перебуває в пологовому будинку з новонародженим) і поїхав із думкою про легке життя. Але почати своє старе злочинне життя я не можу й не можу повернутися до сім 7, оскільки кинув її без грошей і в боргах. За ці п'ять років, як я поїхав, я не скоїв жодного злочину.

Я не боюся відповідальності й прошу вас відповісти порадою, як мені бути. Я чекатиму щодня протягом цього часу, як тільки в мене вистачить сили волі, чекатиму бесіди з вами. Якщо визнаєте потрібним мене заарештувати, я і з цим згоден.

До цього – підпис».

– Це було в Сочі. – Мешканець одірвав погляд від листа і говорив тепер, уважно дивлячись названому онукові у вічі. – Я запросив автора листа для бесіди. Ми познайомилися з ним. Почувши його прізвище, я сказав, що раніше знав одного генерала з таким прізвищем. Автором листа виявився молодий чоловік років тридцяти. У бесіді він показав себе розумною і приємною людиною. Він розповів про себе, про своє життя, про втрату батька, про середовище, яке негативно вплинуло на нього. Він говорив: «Зрозумійте моє становище, я міг би працювати вантажником, бачите – я сильна людина. Але мене не пускають на цю роботу, дивляться, як на злодія. Вантажники заробляють пристойно, і я б міг добре заробити, але мені не довіряють. До останнього часу я працював у бригаді. Інші в бригаді більше заробляють, аніж я. На мене дивляться як на злодія, тому мені дають малокваліфіковану роботу. Що мені тепер робити, як бути з сім'єю? Квартири мені не дають, я живу на приватній квартирі. Якби я жив на державній квартирі, я б платив менше. Допоможіть мені. Я вам обіцяю, що буду чесною людиною, доведу вам це». Вислухавши цього чоловіка, поговоривши з ним, я повірив у нього, він видався мені хорошою людиною. Можливо, я виявив ліберальний підхід до цього чоловіка, але мені було приємно поговорити з ним. Я повірив йому, й хочеться думати, що він мене не обдурить. «Що ви хочете від мене, чим можу вам допомогти?» – запитав я його. «Допоможіть мені, щоб я зміг сім'ю прогодувати, – сказав він. – Це передусім. Я хочу повернутися до дружини, до дітей, до матері». – «Добре, постараюся допомогти вам, – відповів я йому. – Подзвоню секретареві міськкому партії, попрошу його, щоб звернули увагу на вас, влаштували на роботу, допомогли б придбати кваліфікацію, щоб ви могли більше заробляти. Але постарайтеся працювати чесно. Потім я попрошу, щоб вам дали кредит. (Подумайте, колишньому злодієві кредит дати! Це можливо тільки в наших радянських умовах.) Вам дадуть кредит, щоб ви побудували собі будиночок, або ж попрошу, якщо є можливість, щоб вам дали квартиру, і тоді ви платитимете менше». Відомо, що у нас квартирна плата найнижча у світі; я б сказав, це символічна плата, тому що цих коштів, напевно, не вистачає на утримання двірника в цьому будинку. Мій співрозмовник сказав: «Це було б дуже добре. Я вам буду вдячний». Переконавшись у ході бесіди, що йому вірять, що з ним по-людськи розмовляють, автор листа звернувся до мене з таким проханням: «Товаришу, знаєте що, мені б дуже хотілося з вами на пам'ять сфотографуватись». Я відповів йому: «Це можливо, сідайте ближче, щоб фотографові було краще». Ми сіли, нас сфотографували. Я пообіцяв йому прислати фотографію. Цей знімок йому послали. Наприкінці бесіди з'ясувалося, що у співрозмовника немає ні копійки грошей. Тоді я сказав йому: «Я допоможу, щоб ви змогли не лише доїхати додому, але й привезти подарунки дружині та дітям». Він повернувся додому, йому допомогли влаштуватися на роботу. Я попросив дізнатись, як він працює, як поводиться. Мені повідомили, що він працює вантажником і непогано заробляє. Просив передати, що живе добре. Дякував за допомогу. Ось вам, Мико, один із фактів нашого життя. Автор листа – це жива, конкретна людина.

До цього листа і до його автора можна було підійти по-різному. Адже писала лист людина, яку чотири рази судили за крадіжки. Його влаштували на роботу, а він кинув її, втік знову красти, а тепер ще зі мною зустрічатися, – беріть його, притягайте до відповідальності. Це один підхід. Що такий підхід дав би цій людині? Він привів би до того, що людина, яка збилася з правильного шляху, підвищила б у в'язниці свою кваліфікацію злодія, а нам потрібна людина для нашої справи. Для того, щоб поставити цю людину на правильний шлях, потрібен інший підхід, треба повірити в людину, в її кращі якості. Чи може ця людина бути активним учасником комуністичного будівництва? Може, Мико!

– Ну от, – після тривалої паузи видихнув Мешканець. – На цьому сьогодні закінчимо… Ху-ух! До чого ж я швидко втомлююся! Зовсім постарів.