Розділ «27»

– А дійсно, – сказав літній. – Якої ти армії, боєць?

– Тихоокеанський флот… молодший матрос Харитонов.

– Братці! – радісно закричав хрипкий. – Та він наш, моряк!

– А ми – колишні балтійці! – гордо заявив літній. – Ось розкочегаримо цей агітбронепоїзд, і до Балтики – чух-чух-чух! А там нас крейсер наш чекає, милі серцю братики. Ти бачив крейсери? У вас їх, мабуть, і не було!

– Не було. Я на баржі плавав…

– Лапацон!.. – поблажливо промимрив хрипкий. – Крейсер – це сила! Я б за крейсер життя віддав, та й не тільки своє! Це ж якщо є крейсер, ми непереможні, а якщо не вберегли – то все, кранти! Камінь на шию – і в безодню.

– Гей, шляховику! Сюди давай! – крикнув літній. – Михаличу, мать твою!.. Залиш свій тендер у спокої!

– Та не пішли б ви! Балтійські вилупки! Для вас же горба гну! От як сядете посеред бою без вугілля, тоді пригадаєте, що Михалич говорив!

– Так, крейсер на морі – все одно що цар! – мрійливо мовив повагом літній.

З темряви вийшов Михалич, лаючи балтійців. Обличчя у вугільній сажі, в руках – совкова лопата.

– Слухай, хоч ти будь людиною! – звернувся він до Харитонова. – Підсоби!

Мандрівець із радістю пішов слідом за шляховиком у темряву. Отримав там у руки лопату, й заходилися вони вдвох відскрібати з вугільного пласта, що виповз на поверхню, вугілля й закидати його на низький тендер.

– Хоч один знайшовся тямущий, – зітхав Михалич. – Я ж не про себе дбаю. Мені-то що, вб'ють – оплакувати нікому. А метал мусить жити, його ж стільки рук відливали, клепали, робили! Це ж, певно, місяць, а то й більше тільки листи броні накладали, щоб ворог розтрощити не зміг. А цим – «до Балтики, а там крейсер, ура!» Все одно що на бричку сісти!

– Гей ти, контро шляхова, – сміючись, кричав од багаття хрипкий. – Ти знаєш, що належить за погані слова про балтійців?! Багнет в одне місце! Зрозумів?

Михалич важко зітхнув, хотів було щось сказати, але промовчав.

Один край неба засірів. Піднімався новий весняний день.

Від багаття доносилося чиєсь хропіння.

– Кінчай завантаження! – скомандував Михалич.

Харитонов розігнув спину і відчув, із яким небажанням і незвичним болем випростався хребет.

– Лопату на тендер, біля топки ще дві лежать! – продовжував командувати шляховик.