Розділ «14»

Машина різко уповільнила хід, але не зупинилася.

Водій чортихнувся. Його рука потягнулася до важеля ручного гальма.

– Що це? – сонно запитав Горич, тільки-но розплющивши очі.

– Не знаю… – Водій відчув метал набалдашника, зробленого із зенітної гільзи.

– Увімкни фари! – порадив Горич.

У світлі фар відбилася вода.

Машина зупинилася.

І обоє в кабіні затамували подих, завмерли, прислухаючись до цього для них давно вже померлого звуку. Але вода, потривожена колесами машини, незабаром заспокоїлася, хоча й Горич, і водій продовжували чути вже не звучний плескіт.

Шофер, що не відривав погляду від освітленої фарами рефлектуючої поверхні, уявляв собі, як він неспішно йде по воді вздовж пущеного горизонтально променя. Йде і відчуває, як промокають його чоботи. Але йде не по дну, а по поверхні, від чого залишаються за ним сліди круглими патьоками, як виникають навколо поплавця під час клювання. І ось в якийсь момент він помічає, що вода під ногами закінчилась і він вийшов на берег, красивий піщаний берег, на якому валяються молюски, відшліфовані водою шматки дерева та уламок весла якогось затонулого човна. І тільки тут він зупинився, відчувши щось дивне. Озирнувся. І побачив, що промінь прожектора більше не світить йому в спину. Не видно того променя. Але над світом, над цим берегом, освітлюючи все викинуте морем, встає сонце.

І зустрівшись із сонцем поглядом, шофер долонею затулив очі, що заболіли від яскравого світла. І відвернувся він від сонця, сів на пісок. Згадав крізь заплющені очі Горича, що залишився в машині, згадав похованого в далекій минулій темряві пасажира, що так і не дожив до світанку. Згадав своє життя, більшу частину якого було викреслено мороком. Очі перестали боліти, і шофер, жмурячись, трохи відтулив їх і втупився в прибережний пісок. Захотілося побудувати щось із цього піску, і він занурив у нього свої долоні. Зробив піщану стіну, потім другу. Через декілька хвилин із піщану вийшла фортеця, обернена своїм бойовим боком до води, немов очікуючи звідти появи ворога. Шофер оглядівся навкруги і нічого, крім води та піску, не побачив. Саме тут світ ділився на дві свої половини: воду і твердь. А шофер сидів на їх межі та все ще радів тому, що дістався берега, над яким встає сонце. І сонце тепер напевно було вгорі, на небі. Очей він більше не підводив, але бачив свою тінь, яка лежала на піску і частково вкривала щойно побудовану ним фортецю. Сили помалу почали повертатися до шофера, і якби була перед ним яка-небудь дорога – він би продовжив свій шлях, але дороги не було. З одного боку хлюпала вода, з іншого – всі простори було зайнято білим піском, що іскрився на сонці. Якийсь невиразний сумнів почав проникати в думки шофера. Все ще розглядаючи фортецю, він відчув наближення нового відчаю. Те, що він сприйняв за здійснення свого бажання, виявилося лише черговою помилкою. Так, він вийшов із темряви на сонячне світло. Ввесь морок залишився у минулому, але сонце, що здійнялося над світом, нічого йому не освітило, не надало його життю ні сенсу, ні мети. І навіть, здавалось, ускладнило подальший шлях, адже не бачачи нічого навколо, просто не хотілося нікуди йти, тоді як у темряві йти набагато легше вже через те, що можна уявити собі багато невидимих і неіснуючих цілей і рухатися до них на дотик. Темрява допомагає сподіватися, приховуючи від очей можливість розчарування, а світло… воно, як правда, приводить іноді в безвихідь, спочатку засліпивши, потім відкривши перед людиною безцільні далекі простори.

А сонце піднялося на вершину і світило вже не так яскраво і сліпучо, як спочатку.

Шофер, відчувши раптову втому, приліг на теплий пісок і задрімав.

І приснилася йому темрява, з якої він вийшов. І в темряві він почув рідний звичний звук – скрип дерев'яних бортів, що супроводжує нескінченний рух машини, на якій вони з Горичем проїхали багато років свого життя – тисячі днів і ночей, укутаних у морок.

Прокинувся від прохолодного вітру, що опустився на берег. Сонце вже хилилося до заходу. Опускалися сутінки, і в них, схожих на темний туман, він побачив далеко в морі ледве помітний вогник, цятку, яка немов зігріла його, відігнавши вітер.

І зрозумів шофер, що вийшов він не на той берег. І без усякого жалю зійшов він на воду і пішов по її поверхні до цього далекого вогника, і ніщо не могло зупинити його: ні вода, що просочувалася в чоботи, ні темрява, що загусала з кожним новим кроком.

Важко було підрахувати, як довго він ішов до цього вогника. Дуже довго. Через якийсь час вогник став яскравішим, а ще пізніше шофер увійшов до світлового коридору й пішов далі до свого прожектора, до свого кочівного будинку, що шукає виходу до справжнього світла, до сонця, до життя.

– Ну що там? – нетерпляче запитав Горич шофера, що повернувся з темряви.

– Нічого, – відповів шофер, забиваючись у кабіну. – Вода…

– Суцільна вода?