Розділ «36»

Стежина, на яку ступив Харитонов, виявившись по інший бік кордону, вже багато тижнів вела його далі, поступово розширюючись і перетворившись нарешті на ґрунтову дорогу. Ця дорога перетинала ліси, поля й сади, перебиралася по мостах через річки та річечки, проходила зовсім поряд із людським житлом, але не звернув із неї мандрівець, аби підійти до людей. Не виникало в нім більше цього бажання.

Тепле міжсезоння починало розфарбовувати листя дерев у яскраві кольори. Високо у вилинялому небі співали жайворонки. Наближався час збирання врожаю.

Коли сонце стало припікати, Харитонов зупинився й сів у тіні придорожнього дерева. Стягнув із ніг чоботи, розмотав онучі, виготовлені з однієї гамівки, і розстелив їх для просушування. Розтягнувся на землі, поклавши речовий мішок під голову. Доторкнувся рукою до бороди, пелехатої і такої ж «саперно-лопаткової», яку носив він на баржі. Свого часу виросла вона на добрих півметра, але якось він знайшов шматок скла і, з півгодини помучившись, укоротив її.

Дзвінке дзижчання мошви, що теж сховалася від сонця в тіні дерева, навівало дрімоту. І мандрівець, утупившись заплющеними очима в небо, поринув у теплий потік, який поніс його кудись. Закружляли навкруги сонячні полиски, і немов хтось теплою долонею пройшовся по його обличчю й доторкнувся до горла, через що Харитонов здригнувся. Долоня зникла, і вже ніщо не тривожило його сон.

Пробудження було довгим і важким, немов повертався він до життя після летаргічного сну. Підвів голову, оглядівся і не упізнав місця, де спав, хоча і чоботи стояли на місці, й онучі, давно висохлі, лежали розстеленими на траві. Мандрівець звівся на ноги й вийшов на дорогу, яку теж не впізнав. Це була вже не ґрунтова дорога, а справжня бетонка. Два ряди дерев обабіч бетонки утворювали алею, тінисту й прохолодну навіть при літньому сонці. Йти по ній було легко, й Харитонов, не замислюючись, пішов у тому ж напрямі, в якому йшов він по колишній, ґрунтовій дорозі.

За деревами, обабіч дороги, почали з'являтися поодинокі будинки. Харитонов уповільнив крок. Перед ним починалося місто, велике місто, мабуть, навіть більше колишнього Пафнутьєвська, і від цього виник сумнів – а чи варто йти в таке місто, адже якщо воно більше колишнього Пафнутьєвська, значить, і більше зла може заподіяти Харитонову.

Але люди, що плавом пливли по дорозі, рухались і назустріч мандрівцю, і по дорозі з ним, мали щасливий вигляд, усміхались, і хоч були їхні усмішки дивні, занадто самостійні та, здавалося, взагалі не пов'язані ні з життям, ні зі світом, який це життя оточував, Харитонов усе-таки засумнівавсь у своїх побоюваннях. Адже те місто залишилося далеко позаду, за колючим дротом і смугастими стовпами державного кордону, а значить, це місто було надійно захищене від колишнього Пафнутьєвська й усіх його околиць, включаючи і берег Японського моря. Отже, життя тут проходило інше, судячи з усмішок жителів, життя це було дивно-радісне і, можливо, щасливе. І пішов Харитонов далі. Вздовж дороги почали вишиковуватися дерев'яні будинки, з'явилися вулиці, що під прямим кутом прорізали дорогу, і на початку кожної стояв бюст на невисокому, метра в півтора, постаменті. Придивившись до найближчого бюста, мандрівець упізнав Леніна, і це заспокоїло його остаточно.

Минуло ще трохи часу, й попереду показалася величезна, заввишки з дзвіницю, скульптура-пам'ятник, що зображувала також засновника Батьківщини, а поруч через величезний кам'яний дефіс таким же пам'ятником височіли чотири бетонні букви «ГРАД».

– Ленін-ГРАД! – зрозумів Харитонов, і серце його схвильовано закалатало. Він зупинився, не зводячи очей із цієї скульптурної назви міста. Згадав трихрам'я, згадав усе своє життя і вклонився пам'ятнику, ніби був це не пам'ятник, а храм, святиня, саме та святиня, до якої він ішов.

Одразу за назвою міста стояли акуратно побудовані в шеренги високі кам'яні будинки сірого та жовтого кольорів. Бетонна дорога, по якій він ішов, перетворилася на бруківку, широку і трохи збурену посередині.

Усе ще схвильований, Харитонов попрямував далі. Люди кудись зникли, але, як і раніше, на кожному перехресті стояли пам'ятники Леніну. Всі голови були однакові, але постаменти відрізнялись один від одного. На одному з них, широкому мармуровому кубі, виднівся напис, зроблений бронзовими, вкритими патиною, літерами: «Засновникові Санкт-Петербурга від вдячних співгромадян».

Біля парадних під'їздів деяких будівель лежали кам'яні леви, створюючи видимість охорони. Чахлі дерева піднімались із земляних лунок, пробитих у суцільній бруківці. І все-таки місто здавалося Харитонову радісним. І йшов Харитонов далі, радіючи присутності сонця та відсутності людей.

Він зупинився на черговому перехресті й уловив запах моря у вітрі, що віяв із вулиці, яка відходила праворуч. Згадав далеке море, від якого він давно пішов, і поспішив по прогрітій сонцем бруківці назустріч вітру. Але і ця вулиця була нескінченною. І залишалися позаду такі ж людські голови на постаментах, неживі леви та чахлі дерева.

А вулиця все продовжувалась і продовжувалась, повільно піднімаючись до вже видимого кам'яного горизонту, і там, далі, переваливши за нього, йшла вниз, підкоряючись закону про округлість землі.

Вітер усе так само дихав в обличчя, і було його дихання приємне Харитонову, що все ближче й ближче підходив до кам'яної лінії міського горизонту. Незабаром він досяг цієї лінії й побачив із її висоти продовження та кінець вулиці, по якій ішов. Вулиця закінчувалася морем, і там, далеко, на краю яскраво-синьої води, що відбивала сонячні промені, виднівся здоровенний величний крейсер.

«Ось він де, цей крейсер, якого так і не дісталися загиблі балтійці!» – подумав Харитонов.

І гірко стало на душі. Шкода було і Кішкодайла, і Петра, і Михалича, завдяки яким він так швидко дістався сюди. Може, їх іще чекають на крейсері? Чекають і тому не відпливають? Може, треба їм сказати, що всі вони загинули й більше ніколи не зможуть співати свої хвацькі матроські пісні?

Несподівано заявив про свою присутність духовий оркестр, який заграв щось незнайоме Харитонову. Музика була радісною й бадьорою, і, прислухавшись до неї, мандрівник більше не міг думати про загиблих балтійців, не міг думати про погане або сумне. Музика була багатобарвною; немов художник, вона намалювала яскраву пляму невизначеного майбутнього щастя в уяві Харитонова. Він зупинився, широко розплющеними очима дивлячись на громаддя крейсера.

На пристані щось відбувалося. Поряд із пришвартованим військовим кораблем стояло безліч незвично одягнених людей із фотоапаратами та блокнотами в руках. Трохи осторонь шепотілися троє вітчизняних громадян, легко впізнаваних по широкоштанних костюмах. Оркестр працював в іншому кінці площі під охороною двох міліціонерів. Над оркестром на торці п'ятиповерхової кам'яної будівлі висіло велике червоне гасло: «Хай живе одностороннє роззброєння!»