Розділ «27»

– Це бікфордів шнур, – пояснив Харитонов.

Матрос спохмурнів і підійшов упритул до мандрівця.

– Знімай речовий мішок, контро! Підірвати нас захотів?! – заревів він.

– Та ні, – слухняно скидаючи речовий мішок, говорив мандрівець. – Це там далеко динаміт, а тут так, нічого…

– Зараз подивимося на твоє нічого! – примовляв матрос, риючись руками навпомацки у речовому мішку, що лежав на землі.

Харитонов стояв і стежив за обшуком. Шляховик теж підійшов ближче до матроса – чогось чекав.

– Порожньо, – похитав головою матрос, повертаючи речовий мішок хазяїну. – Тоді навіщо тобі цей шнур?

– Ну як? – уголос замислився над відповіддю Харитонов. – Це ж як величезна бомба. Зброя… Якщо побачу, що кругом не те життя, ну не те, про яке мріяли, то підірву все і себе. Нехай тоді щось нове будують…

– А-а… – тямущо мовив повагом, киваючи, літній матрос. – Ясненько, братику! Вибачай за «контру»! Це ти правильно вирішив. А ти, Михаличу, запускай машину!

– А хто в топку вугілля кидати буде? Знову я сам? – незадоволено запитав шляховик.

– Поможемо, Михаличу, поможемо, – пообіцяв матрос.

Усередині бронеплатформи, куди через люк у днищі забрався Харитонов, було тісно й темнувато. Всю підлогу було заставлено снарядними ящиками. У гарматній башті, що наривом бронеплатформи височіла в передній частині, поралися два інші матроси.

– Ну, давай знайомитися, – літній матрос простягнув руку, – Петро. А ті двоє – Федір і Кішкодайло.

– Василь, – сказав Харитонов, потискуючи сильну руку.

Бронепоїзд задрижав і поволі рушив.

Тьмяно-сині очі Петра широко розплющились, і обличчя його виразило повну радість.

– Уперед! – крикнув він, потрясаючи руками.

Інші матроси спустилися на підлогу. Подивилися байдуже на Харитонова і заходилися перекладати снарядні ящики ближче до башти.

Бронепоїзд прискорив рух, і від цього всередині бронеплатформи посилювався шум. Брязкіт і скрегіт заліза різав слух Харитонова, але інші, здавалося, дуже раділи цьому шуму.

– Ну що, братці? – забасив Петро. – Хто перший до топки піде?