Розділ «12»

Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Харитонов проводжав їх заздрісним поглядом. їм допомагав вітер, а тут, унизу, під деревами, повітря стояло нерухомо, все живе пересувалося лише власними зусиллями, від чого в чоловіка, що тягнув шнур, виникало почуття несправедливості. Але не було в Харитонова образи на природу. Чим могла, вона годувала його. Як могла, допомагала в дорозі або, принаймні, не заважала, не створювала зайвих перешкод. Уже не думав Харитонов про те, що хтось, отримавши з його рук кінець бікфордового шнура, піде по ньому до берега Японського моря, але все одно треба було йти далі й треба було тягнути шнур уперед, у невідоме майбутнє. Адже тільки цей шнур міг якось пояснити, хто такий Харитонов, звідки він і чому в дорозі. І не важливо, чи повірять йому. Важливо, що мета його мандрів реальна і зрозуміла.

Ідучи слідом за хмарами, Харитонов вийшов до невеликого згорілого села, що ховалося в тайговій глушині. Кілька великих попелищ, тут же колодязь, бочка з водою. Харитонов підійшов до колодязя, заглянув у нього і побачив глибоко внизу віддзеркалення неба. Скинув із плеча речовий мішок і сів на зруб. Прикро стало йому, що перше зустрінуте ним на шляху людське житло було згорілим, і ні в кого запитати, як бути далі, куди йти. І не дізнатися, що сталося з цим селом і його жителями.

Механічне шипіння відвернуло Харитонова від його думок. Він озирнувся, намагаючись визначити, звідки донеслося це шипіння, і несподівано почув такий самий механічний голос:

«…Вже не перший рік народ-переможець святкує велику перемогу над фашистською Німеччиною. Руїни, залишені окупантами, знову перетворені на заводи, фабрики, елеватори, колгоспи та радгоспи. Після тривалої зупинки ми знову рушили вперед до наміченої партією мети. І хоч рухаємося ми поки що повільно, але вже і в цій поступальній ході визначились ударники, яких сьогодні нагороджували вищими нагородами в серці нашої Батьківщини – Кремлі…»

Харитонов, затамувавши подих, слухав цей далекий голос, який сповістив його, що війна вже скінчилася, притому не вчора, а кілька років тому. Навкруги, значить, працюють заводи, колгоспи, елеватори, йде мирне життя, а він у глухому тайговому куточку тільки мріє про нього.

Харитонов підвівся і, відкидаючи носками давно нечищених чобіт обгорілі головешки, почав шукати джерело голосу. Знайшов швидко, узяв радіо в руки, покрутив і так і сяк, прислухаючись. Кілька разів воно зашипіло, а потім несподівано ввімкнувся концерт легкої музики. Харитонов акуратно поклав джерело музики на обгорілу дошку й повернувся до колодязя. Музика звучала неголосно, і раптом якесь виття, що донеслося з неба, стало її заглушати. Харитонов задер голову вгору, але побачив лише крони, що гойдалися під вітром.

Піднявши із землі речовий мішок, Харитонов продовжив шлях. Він ішов по стежині, що петляла між попелищами, і вийшов на сільський цвинтар, де упереміш із напівгнилими хрестами росли якісь різнорідні низькорослі дерева. Харитонов підійшов до одного дерева і, на власний подив, побачив на його гілках багато дрібних груш. Він скуштував дичку, й у роті стало незвично солодко та терпко. Ще раз озирнувся на дивний кладовищенський сад із єдиним плодоносним деревом, потім довго й повільно збирав урожай дрібних груш у свій речовий мішок. Збирав – немов кущ оббирав, деревце було низьким, стовбур його напівлежав на ледве помітному горбку. Зібравши всі плоди, Харитонов зав'язав речовий мішок і підкинув його собі на плечі. Відразу відчув ношу і радість від її ваги, і продовжив він із цією радісною ношею свій шлях. Залишив позаду себе і згоріле село, і здичавілий тайговий цвинтар. Здавалося йому, що все ще веде його кудись стежина, знайдена в селі, але незабаром він зрозумів, що й вона залишилася десь позаду, в наповненому дивним гудінням місці. А попереду був вечір. Він рухався назустріч Харитонову, і як можна рано-вранці, йдучи по полю, входити в глибокий туман, так Харитонов уходив у сутінки, що пташиним пером плавно опускалися на землю. День, який приніс зустріч із чиїмсь минулим життям і дав щедрою рукою солодко-терпку їжу, закінчувався, але ще довго пробирався по тайзі майже напомацки колишній молодший матрос Харитонов, поки не зупинила його суцільна темрява і її опір не влаштував мандрівника на нічліг на теплій голій землі, підклавши речовий мішок йому під голову.

Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Були вони вільні від усього, окрім вітру. Але вітер був невидимий, і тому в усього, що живе на землі, виникала ілюзія про повну свободу хмар. І виникала заздрість у всього, що думає. І навіть маленький щур, який дивився в небо, майже не підводячи мордочки, проводжав хмари, що відлітали в невідоме, відчайдушним поглядом своїх маленьких очей-ґудзичків. Щур, відлучений волею випадку від людей, чиїми турботами він раніше жив, шарудячи залежаним торішнім листям, пробирався по тайзі. У небо щур дивився випадково, після того, як не знайшов навколо себе на землі нічого їстівного. Але і там, угорі, окрім незрозумілих легколетючих хмар він нічого не побачив.

Посовавшись на голій землі, Харитонов вибрав найбільш зручну позу і, вдихаючи запах дикої груші, що пробивався крізь брезент речового мішка, заснув, замість ковдри накрившись низьким місячним небом, по якому все так само мчали на захід тонкі, підфарбовані нічним світилом хмари. Нашаровуючись на зоряне світло, вони приглушали його, але як тільки промені далеких зірок знаходили простори, не зайняті хмарами, – вони відразу ж прямували до землі. Але не було їхнє світло таким яскравим, аби освітити нічну землю. Схоже воно було більше на голос, що ледве долинав і сповіщав землю про те, що не самотня вона в космосі світил. І якимсь дивним чином голос цей будив до звучання інші голоси, що наяву й уві сні розбавляли людські самотності. І почув Харитонов уві сні вже не раз чутий голос, який прийшов із іншого життя, іншої країни, іншого часу, але такий зрозумілий і закличний, що, якби прийшов він до нього не уві сні, вступив би Харитонов із ним у розмову і теж чимало повідав би про своє життя і про мрії, що живуть окремо. Але, на жаль, це був сон, і голос, який звучав у нім, говорив:

«…Скільки вже років я повертаюся в цей будинок, аби сісти вночі біля вікна своєї спальні й проводжати поглядом невидимі лінії між небом і землею, що лежить унизу. Скільки вже років мені здається, що я стаю розумнішим, що люди нарешті починають цінувати мене, слухати мої слова і шукати в них мудре. Але надходить цей день, а слідом за ним – ніч, і я знову повертаюся до відчуттів і думок, які переслідують мене з дитинства. Я не жену ці думки геть, я не прагну розважити себе чимось забавним, хоча що б мені коштувало втекти на днинку в публічний дім, де напевно я змії би забутись і згаяти час набагато веселіше. Але, немов свята, я чекаю чергового нападу душевного болю, водночас і боячись його, і смакуючи наперед. Так, напевно, чекають своєї останньої дози наркомани, знаючи, що за цією дозою їх зустріне смерть, але оцінюють останнє задоволення вище смерті. Ось і я знову приїхав, піднявся у свою спальню і сів біля вікна. Тут і зимно і тепло водночас. Постарілий будинок і постарілі батьки раді мені. Вони знали, що я приїду, хоча й не отримували моєї телеграми. Вони навіть запросили всю нашу рідню на мій день народження. І якби я не приїхав – це не затьмарило б їхнього свята. І ось зараз, цієї ночі, я можу насолодитися тишею та роздумами, я можу згадати про те, що було, і про те, чого, на жаль, не сталось. Я можу фантазувати навіть уголос, тому що люди похилого віку вже сплять, а гості почнуть з'їжджатися тільки вранці.

Я ще ніколи не пробував із заплющеними очима спуститися по сходах і вибратися в сад. Зараз якраз нагода для цього. Ніч. Але я впевнений, що, падаючи зі сходів, я порушу сон моїх батьків і вони, прокинувшись, перестануть почуватися щасливими. Я теж буваю вві сні щасливим і ні на кого іноді так не злюсь, як на людину, що перервала мій сон. У людини завжди є два життя: погане і хороше. І завжди одне з них реальне, а друге – ні. Коли мене в дитинстві побили сусідські діти, тієї самої ночі вві сні я повбивав їх. А вранці, коли ми зустрілися випадково, вони злякалися мого погляду і втекли. Напевно, я дивився на них, як на мерців. Мало того, я точно пам'ятаю, як довго після цього сну я думав, що помстився їм насправді. Але найдивовижніше, що так само думали вони. Через кілька років молодший сусідський син підійшов до мене і запитав: «Віллі, ти дійсно хотів убити нас?» На той час я вже не тримав на них зла, але, не бажаючи розлучатися з якоюсь своєю зловіснинкою й одночасно боячись показатися надмірно м'яким, я відповів ствердно. Я сказав: «Так, я хотів убити вас, і я майже зробив це!» Усе краще в моєму житті було нереальним, побаченим і відчутим у снах. У снах я був щиро коханим, у снах мене жодного разу не зраджували, у снах моя улюблена яблуня, пізніше зрубана батьком, приносила солодкі червонобокі плоди. У снах ніхто не дозволяв собі задувати свічки на моєму іменинному торті. Але тільки в снах.

Сьогоднішнє небо не тішить мене зірками. Воно темне і безживне. Немає в нім ні птахів, ні комет. Але найсумніше – це відсутність зірок. Я завжди з таємною надією поглядаю на них, думаючи про те, що коли-небудь одна велика зірка все-таки зірветься зі своєї орбіти, зі свого невидимого постаменту, і помчить назустріч Землі, виляючи вогняним шлейфом. І тоді астрономи вирахують, скільки місяців залишиться до катастрофи, й оголосять про це. Мені дуже цікаво, чим займуться люди у свої останні дні. Війни, я думаю, припиняться. Вороги помиряться. Втікачки-дружини повернуться до своїх чоловіків, і всі вони разом зачастять до церкви, не сподіваючись більше на себе, а тільки на диво. Але палаюча зірка промчить мимо, ледве торкнувшись землі й спричинивши незліченні лісові пожежі. И ось тоді, зрозумівши, що небезпека минула, люди напевно повернуться до свого колишнього життя. І знову відродяться війни, церкви спустіють, чоловіки і дружини розбіжаться у пошуках солодкого гріха, й не помітить ніхто, як лісові пожежі перекинуться на міста, і кінець настане не всій землі, а лише деякій частині людства.

Але сьогоднішнє небо не тішить мене зірками, і я проводжу поглядом невидиму лінію вниз і бачу наш старий сад, який так само темний, як небо. Я заплющую очі й тихенько спускаюся по сходах, не забувши прихопити з собою коробку сірників. Кожне дерево стає для мене високою гіллястою свічкою, і я акуратно підпалюю кінчики всіх гілок і гілочок та переходжу до наступного дерева, до наступної моєї свічки. За годину я повертаюся в спальню і знову сідаю біля вікна. Тепер мій сад прекрасний. На кожному дереві горять сотні вогників свічок, і, відбиваючись у небі, вони будять зірки. Я довго милуюся своїм свічковим садом, але ось розлягається шум, і до саду забігають стривожені люди. Вони кидаються до дерев і починають задувати мої вогники. Спочатку задувають нижні гілочки, а потім, здираючи підборами кору, дряпаються по стовбуру гасити найкрасивіші, верхні язички полум'я, що яскравіше за інших відбиваються в нічному небі. Насолодившись своєю перемогою, вони йдуть і навіть акуратно зачиняють за собою хвіртку. І тепер із гілок дерев нашого саду в знову згасле небо відлітають сотні цівок скорботного диму. Вони заповнюють усе небо, роблять його білястим і сивим, а потім туманом повертаються в наш сад, і з мого вікна я вже не бачу дерев. До карниза підкочується легкий молочний прибій туману, і тепер, якщо відчинити вікно, я зможу погладити його вологу шерсть. Але я не відчинятиму вікно. Туман не полюбляє вогню, значить, я не полюбляю туману. Адже не можу ж я одночасно любити і смерть і життя. Беззоряне небо не притягає більше мого погляду, я відходжу від вікна, щоб лягти спати й уві сні побачити свою перемогу над силами цього світу».