Розділ «8»

Машину міцно струсонуло – видно, потрапило щось під колеса, – і від цього поштовху враз прокинулися і шофер, і Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокійно їхала далі.

– Камінь, чи що? – припустив Горич.

Шофер знизав плечима.

– Мені звуки снилися, – сказав він. – Потяг торохтів, потім машина з сиреною довго верещала, потім кричав хтось…

– Щасливий ти, – зітхнув Горич. – Мені ні біса не сниться.

– Не журися. Зате ти пам'ятаєш багато, а я ось майже нічого…

Обоє потяглися в темряві, розпростали плечі. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.

– Пригальмуй! – попросив Горич.

– Навіщо?!

– Відлити треба.

Шофер підняв важіль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, і пасажир сплигнув у темряву.

Шофер іще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрій був хоч сідай і лист пиши. Але кому? Де? І як відправити? Ця чортова війна, а точніше, темрява, що настала відразу після оголошення війни, перекреслила не лише звичайний хід життя, але й саме життя, зануривши його в морок, відчужений від часу, від взаєморуху частин природи та її світил. Здавалось, усе мусить застигнути в такій темряві, застигнути в очікуванні світанку. І дійсно – якби не машина, застигли б і вони, застигли у своєму темному місті й ніколи б не стали мандрівниками. Але дивний світ, що лежить у цілковитій темряві й у нахиленій площині, гнав машину, що давно витратила останній бензин, а в ній – двох чоловіків, які шукали вихід до світла.

Знову відчинилися дверцята, і в кабіні зазвучав шепіт Горича:

– Там вогник! – повідомив він шоферові. – Зовсім поряд, позаду машини…

– Почекай! – сказав шофер і виліз із кабіни.

Вони взялися з обережності за руки і, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравої точки, що тремтіла метрів за двадцять.

На півдорозі щось тріснуло під ногою Горича. Вони завмерли і прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.

Зовсім поряд, за десять кроків горіла свічка.

Вони зробили крок уперед.