Розділ «37»

Уже декілька днів не підводився з дерев'яної підлоги гондоли Мешканець дирижабля. Він лежав на спині, час від часу стогнучи. Мика то схвильовано ходив з кутка в куток, то сидів на табуреті, втупившись безпорадним поглядом у свого наставника. Іноді, піддаючись відчаю, він затуляв долонями обличчя, і плечі його здригалися від беззвучних ридань.

Наставник помирав.

Заходило сонце.

Закінчувався черговий вечір польоту, і в глиб гондоли проникало світло далеких зірок, падаючи на обличчя Мешканця й роблячи його ще більш блідо-жовтим.

Поступово Мика залишався сам, і це почуття самотності, яке наставало і проникало всередину, так лякало його, що тряслися руки і важко було дихати, ніби він знову й знову намагався вдихнути повітря в уже заповнені легені.

– Мико… Мико! – захрипів наставник, розплющивши очі й знайшовши затьмареним поглядом свого вихованця.

Мика опустився на коліна, нахилився до обличчя Мешканця.

– Мико, я вірю в тебе, – видихнув наставник, і очі його знову заплющилися.

Мика плакав, сльози капали на обличчя наставника.

Вітер розгойдував гондолу. Мешканець лежав нерухомо. Мика сидів на табуреті й дивився у вікно, за яким, проколені зірками, розкинулися небесні простори.

Десь у цих просторах, нескінченних і всеосяжних, подібний до зірки, тільки менший розміром і вільніший, летить рукотворний супутник – улюблене дітище Мешканця. Летить і не знає, що зовсім поряд, у тих самих небесних просторах, повільно згасає велике життя його творця й натхненника.

Мика підвів погляд до зірок і побачив його. Він линув між сузір'ями по невидимій дотичній, здійснюючи, можливо, мільйонний або мільярдний обліт вселенських володінь, на які людство давно вже поклало своє око. Він летів легко і неквапом, і позаздрив Мика його незалежності й відчуженості від світу земного. І тут же новий біль защемів у його душі, й подивився він униз, на хмари, що вкрили Батьківщину. О, як хотів би він бути зараз там, унизу, серед людей! Іти по вулицях знайомих і незнайомих міст і бачити захоплені погляди громадян його країни, що говорять майже вголос: «Він повернувся! Він нарешті з нами!»

Боже, як хочеться вниз! Ну хоч би опуститися нижче, щоб простори Батьківщини знову були доступні погляду.

Мика заплющив очі й у своїй відірваній од життя уяві почув радісні вигуки, побачив гасла і транспаранти, прапори і надувні кульки в дитячих руках. Побачив, як його дирижабль повільно опускається на спеціальний бетонний майданчик Внуковського аеродрому. Нервове торкання землі – і звідкись збоку обрушується могутня хвиля звуків вітчизняного гімну, а потім воєначальники щось доповідають, віддаючи честь. Килимова доріжка, бордова з мережаною темною окантовкою. Занадто вузька для двох; це йому не подобається. Але він іде по доріжці, а генерал поруч гупає підбитими черевиками по бетону. Це не годиться, треба наказати, щоб наступного разу розстилали доріжку шириною на двох. Генерал на таких церемоніях має бути на рівних із ним. А ось і величезна чорна машина. «ГАЗ» нової урядової марки. Чоловіки в костюмах суворо й застережливо дивляться на всі боки – охорона. Браві хлопці! Важкі підборіддя, бездоганні краватки, тверді погляди. Коли такі поруч, почуваєшся спокійним і впевненим за майбутнє Батьківщини. Машина безшумно рушає. Просторий салон – простягнув ноги і ще залишилося метра півтора до передніх сидінь.

Спека, сонце парить щосили. Зробив зауваження водієві, й на скло плавно опустилися сонцезахисні фільтри. Прекрасно, свіжий вітерець – запрацював кондиціонер. Тепер, може, музику? Ні, мабуть, не треба! Не все зразу… Тепер можна подумати про зміни, які необхідно здійснити. Почнемо з моменту приземлення. Так, про килимову доріжку вже вирішено. Далі… надто багато червоних транспарантів і гасел. Нехай буде менше. Нехай буде менше, та краще. По-ленінськи. Кілька дуже великих із дуже конкретними пропозиціями, і необов'язково, щоб закінчувалися вони знаками окликів. Можна і знаками питання. Далі. Дуже багато військових на аеродромі. Якщо вони там дислоковані постійно, для зустрічей і проводів, треба трохи скоротити армію. На число… Ну це можуть і соратники вирішити. Що далі?

І раптом щось виштовхнуло його з уявного світу, і вже в реальності він побачив, відчув, як табурет разом із ним поповз до протилежної стінки і, нахилившись на неї, погойдався, через що Мика ледве не розбив головою скло у вікні-ілюмінаторі. Гондола розгойдувалася, як човен під час шторму. Хмари, зовсім нещодавно такі далекі, тепер лежали майже під самою гондолою, вітер тягнув дирижабль уздовж цих хмарних полів, і навіть дерев'яна підлога та стіни тріщали під натиском цього вітру. Затамувавши подих, Мика дивився вниз, на нерівну пухнасту поверхню хмар. Ще якихось півметра – і днище гондоли торкнеться їх. І що буде тоді? Невже кінець? Катастрофа?

Дирижабль, звіюваний вітром, усе більше розганявся, й раптом іще один поштовх струснув гондолу, і повалився на підлогу табурет, впавши на ногу Мешканця, що лежав. Мешканець тужливо, по-дитячому скрикнув.

Мика, що присів від поштовху та переляку навпочіпки, підвівся і знову виглянув у вікно-ілюмінатор.

Гондола, як корабель, розрізала пухнасту гладінь хмарних полів, трохи зариваючись носом.