Розділ «19»

– Чотирнадцята колона! Закінчуйте!

Євдокія підвелась і нетерплячим поглядом підганяла чоловіка. Довелося Харитонову залишити майже третину своєї каші – їсти так швидко він уже не міг, а крім того, боліло обпечене горло.

На вулиці летів дрібний колючий сніжок. Колона вже майже вишикувалася. Харитонов одразу помітив своє місце, впізнавши неприємну сусідку праворуч.

Колона рушила в дорогу назад.

Назустріч їм крокували інші колони, які ще не отримали офіційного поздоровлення і не пообідали в Будинку культури.

Знову пройшли повз чорний мавзолей, але тепер він був праворуч, і Харитонову вдалося розібрати дрібний напис, зроблений білою фарбою над вхідними дверима, біля яких мерзнув самотній піший вершник у білій шинелі з гвинтівкою за плечем.

«Трохимчук Петро Федорович» – було написано над дверима, і здалося це прізвище Харитонову не те що не героїчним, а просто не революційним. Простим було прізвище, як простою була цеглина, що стояла посередині столу в них удома.

Незабаром колона повернулася до загорожі, й там вершник на білому коні і в білій шинелі розформував її і випустив звідти, й знову Євдокія й Василь виявились єдиною парою, що йшла по вулиці, і знову Євдокія ловила на собі заздрісні жіночі погляди.

Прийшовши додому, насамперед почистили свої пальта.

Потім попили чаю, радісно згадуючи святковий день, що добігав кінця.

– Дусю, – звернувся Харитонов, – а я в п'ятнадцятій колоні мужика бачив.

– У п'ятнадцятій?! – Євдокія втупилась у стелю, пригадуючи. – Мабуть, учитель. Точно, вчитель, географії вчить.

– Географії?! – Василь ледве не підстрибнув на стільці від радості. – А де?

– У школі, де ж іще?

– Так у вас і школа є?

– У нас усе як у людей, – образилась Євдокія.

– А чому мужиків майже немає?

– В армії всі. Ми ж у ворожому оточенні живемо… Того й дивися, війна знову почнеться! Ой, тоді й тебе заберуть! – сльози закапали з очей Євдокії.

– Та кинь ти, дурна! З чого війні починатися?

– Ну як же! Вони ж не хочуть, щоб ми завжди так добре жили!